неділю, 4 листопада 2012 р.

Несподіваний гість в бібліотеці

    Другий день листопада приємно здивував бібліотекарів і порадував читачів бібліотеки. До нас завітав наш земляк поет Володимир Семенко і не з порожніми руками, а з подарунком: збіркою власних віршів "Цвіт мужності", яка побачила світ минулого року.
       Народився Володимир Семенко 26 серпня 1945 року в м. Червонозаводському. Навчався в Червонозаводській загальноосвітній школі №1 (1952-1959 рр.), Лохвицькому технікумі харчової промисловості (1959-1963 рр.). Служив у Радянській Армії (НДР, 1964-1967 рр.). Після демобілізації живе в Києві. 1976 року закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка (факультет журналістики). Довгий час працював літературним редактором видавництва "Музична Україна". Видав дві збірки поезії - "Світлотінь" (1981 р.) та "Служіння диву" (1987 р.).
     В післямові до нового збірника нашого земляка ("Цвіт мужності") відомий  український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка Михайло Слабошпицький  висловив свою довіру поету Володимиру Семенкові:
     "Володимира Семенка знаю давно. Власне все його творче становлення відбулося на моїх очах. Починав він як автор ніжних поетичних пастелей. Семенко сам усвідомлює, що його дебют був трохи припізнілий ("Запізно до мене приходять слова...") - ровесники тоді вже повидавали по дві-три книжки, здобулися кожен на певну літературну репутацію, а він тільки шукав себе, намацував свою поетичну "каліграфію".
     Несуєтний, вдумливий, не заздрісний до чужих успіхів, завжди самозосереджений (золоті риси для творчої людини), він, може, навіть непомітно для самого себе прогресував. І коли сьогодні поет пише:
Ні, не спочинок. Може, це утома?
І не тілесна - холодно словам..,
то маємо всі ознаки творчої індивідуальності, яка переживає кризу, неодмінну в бутті лише справді поетів (графомани ніколи не знають ніяких криз, вони "завжди на поготові"). І то зовсім не поза, не бравада, коли в нього вихоплюються гіркі рядки:
Тому й пишу так, начебто востаннє -
чим більше болю й муки, менше слів.
     Так може сказати людина, що знає і силу слова, й кризу слова, коли воно стає неслухняним чи збунтовується, не витримуючи огрому змісту й почуття, чия вулканна сила здатна обпалити його й зробити безсилим, ба навіть якимось недоречним у наш прагматичний, атомний, хижий час.
     Такі поети, як Володимир Семенко, не вміють писати "на тему". Їм незатишно й безпритульно, коли в суспільстві гуляють кон'юктюрні вітри. Були вони нестримні в сімдесяті, коли Семенко починав, були в вісімдесяті, коли він ставав самим собою, здається, починаються й сьогодні, коли багато авторів прагнуть над уживанням слова "Україна" компенсувати мізерність свого хисту. У його слова - надійний етичний кодекс.
Тому я вірю цьому поетові."