Україна у вирі радянського тоталітарного режиму

Фото сім'ї Крушельницьких у 1930 р. стало символом винищення 

сталінським режимом української інтелігенції

Сьогодні дуже важливо привертати увагу молоді до минулого, розповідати про жахи тоталітаризму, страждання мільйонів невинних, що стали жертвами радянського режиму та навчити, як важливо розвивати демократію, дотримуватися прав людини, берегти культурні традиції, щоб страшні роки не повторилися знову.

Українська  нація  пройшла  не  одне  випробування  на  шляху  одержання незалежності (навіть зараз нас випробовують на міцність),  але  найдраматичнішими  залишаються  сторінки минулого  століття. Кривавими багнетами насаджувалася радянська влада, зміцнювався тоталітарний  режим, набуло апогею масове політичне насилля  над  людиною, яке було санкціоновано вищим керівництвом СРСР. Як антилюдяна  та  антинародна, так  і  антиукраїнська політика «великого  терору» суттєво  деформувала людину  та  систему її цінностей. 

Тоталітарний режим прагнув встановити повний контроль над усіма сферами життя людини та суспільства. Такий режим не міг обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критики режиму.

В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоствердження української нації. Сталін боявся, що Україна може вийти зі складу СРСР і голодом, репресіями та терором «вбивав український національний рух». Масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні, знищуючи на своєму шляху людські життя, ламаючи людські долі.

Перша хвиля – розкуркулення, депортації, викриття шкідницьких організацій, боротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції. Першою жертвою масового терору стало селянство.  Сталін розпочав кампанію «ліквідації куркульства як класу». Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів. Зрозуміло, що вони були рішучими противниками колективізації. В них відбирали землю, майно, все, що вони заробляли важкою працею. Того, хто не погоджувався, примусово виселяли в Сибір або розстрілювали. За підрахунками демографів, від колективізації постраждало близько 1 млн. людей.

Першим політичним процесом стала так звана «шахтинська справа» 1928 р. За нею були притягнені до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах тощо. Насправді ніякої організації не існувало та 53 спеціалісти були засуджені. 5 чоловік отримали смертний вирок, інші – різні строки ув’язнення. Після цієї «справи» почалося багаторічне цілеспрямоване переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей.

Ще був сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» (1930) із звинуваченням у підготовці збройного повстання, що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України. І знову – ніяких доказів, а 45 українців отримали різні строки ув’язнення.

Потім - сфальсифікована справа «Українського національного центру» (1931)  – процес над колишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В. Голубович та ін.

Радянська влада переслідувала віруючих і релігійні конфесії. 28-29 січня 1930 р. відбувся надзвичайний «самоліквідаційний» собор Української Автокефальної Православної Церкви. З 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства.

І таких «викриттів» було багато.

Всі ці страшні дії радянського режиму викликали протести по всій країні. Українське суспільство було готове до зриву у будь-який момент. Кінець 1920-х – початок 1930-х років – Україна повставала. Селяни створювали озброєні загони, виганяли комісарів і відновлювали самоуправління. Масові виступи охопили Поділля, а потім і інші регіони України. З 1928 по 1931 рік дослідники нарахували майже 5 тисяч повстань. Радянська влада відповіла терором, проти селян застосовували війська, кулемети і гармати, непокірних розкуркулювали і вивозили у Сибір, оголосили хлібозаготівлю і забрали усі харчі. Та українці оборонялися. За перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяли участь понад 100 тисяч людей. А тоді голод забрав сили і на весну 1933 року українці помирали цілими селами.  Голодомор став для Сталіна вирішальним ударом у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну.

І Україну накрила друга хвиля репресій – голодомор, боротьба з «націоналістичним ухильництвом».

У повісті «Все тече», яку вперше надруковано у ФРН 1970 року, російський письменник Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи: «А наказ — убити голодом селян в Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити. А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло ... Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік...» Жахливі людські втрати, яких зазнала Україна від штучного голоду.

Левко Лук’яненко, майбутній автор Акту про незалежність України, не помер у ті страшні роки лише завдяки гнилій картоплі, яку зміг сховати його батько. Василь Барка, письменник, який розказав світу про Голодомор, вчителюючи на Кубані, дивом уцілів у голод. Олесь Гончар, класик української літератури, врятувався завдяки сухарям, які вдалося дістати його бабусі. Але близько 4 мільйонів не вижили. Понад півмільйона не народилося. Помер кожен восьмий мешканець України.

Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Ми мусимо пам’ятати і донести світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість.

Сталінська тоталітарна машина не зупинялася ні на мить, вона продовжувала знищувати усіх, хто був або лише потенційно міг бути в опозиції до неї. Настала третя хвиля – доба «великого терору».

Паралельно з Голодомором селян, Сталін вдарив і по українській інтелігенції. Почалися необґрунтовані  репресії, пошуки  «ворогів  народу», «антирадянських елементів», які  були  страчені репресивною  партійною  і  державною  системою в  підвалах катівень, замордовані та перетворені у «табірний пил». Це була боротьба з українським націоналізмом;  з ухилами в партії; чистка партійної верхівки, репресії проти членів КП(б)У; репресії в армії; репресивні заходи проти українських діячів культури. Українці були  страчені репресивною  партійною  і  державною  системою в  підвалах катівень, замордовані та перетворені у «табірний пил».

Місця масового захоронення жертв сталінського терору є по всій території колишнього СРСР. Карельське урочище Сандармох тільки одне з них. З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року там убили 1111 в’язнів соловецького етапу. Серед них і 290 кращих представників української культурної та наукової еліти. Серед убитих, зокрема, засновник  театру «Березіль»  Лесь Курбас, драматург Микола Куліш,  історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан.

Всього в Україні з 1930 рік по 1941 рік було розкрито більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури. Доба Розстріляного відродження — особлива сторінка в історії української літератури. Цей короткий період умістив таку кількість талановитих митців, зухвалих новаторських експериментів та безкомпромісних шедеврів, якої вистачило б на ціле сторіччя. Кожен із визначних діячів відчув на собі репресивну машину тоталітарної системи. Біографія майже всіх митців цього покоління завершується словами «розстріляний», «загинув у засланні», «наклав на себе руки». А ті, кому вдалося вціліти, вже ніколи не змогли творити так само сміливо й самобутньо, як під час цих буремних років. Точну кількість жертв «Розстріляного відродження» не вирахувати.

Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд.

Та репресійна машина тоталітарного режиму тільки набирала обертів. Червоний Молох  вимагав  все  нових  і  нових  жертв.  В  країні  відбувалися  масові порушення  прав  і  свобод  людини: фабрикувалися  справи,    слідство  велося  формально,  швидкими  темпами, «зізнання» вибивалися тортурами, суди проходили заочно, родичі не знали, де був похований засуджений(на). За  словами поета П.  Ребра,  «вельми  трагічною  була  доля людей,  які  прийшли  на  цей  світ  з  болгарськими,  польськими,  єврейськими, німецькими,  грецькими,  татарськими,  естонськими  прізвищами:  вони,  як правило,  отримували  розстрільні  статті  як  «шпигуни». У  такому  ж  темпі  й виконувалися вироки.

Одним із наймаштабніших злочинів стала операція «Вісла». Історики зазначають, що операція стала інструментом етнічної чистки: українців примусово переселяли, позбавляючи права власності на колишні господарства і майно. У 1947 році за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польської республіки та ЧСР примусово, з використанням військ, проводилася депортація українців з їхніх етнічних територій, — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, — на території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині.  Лише за три місяці (квітень–липень) було силоміць переселено понад 140 тисяч українців. Вони в цей період зазнавали насильства, їх арештовували та розстрілювали.

Та українці не змирилися, не зламалися і продовжували вірити і боротися за незалежну і самостійну Україну. У 1960-1980-х р.р. почало формуватися покоління шістидесятників, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному режимові в Україні. Яскравими прикладами непокори є нелегкий життєвий шлях Василя Стуса і Алли Горської. Їх вбила радянська система, але вони, навіть під страхом смерті не зрадили своїй ідей – жити у вільній Україні.

Василь Стус (06.1938-04.09.1985) - видатний український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» (1965 р.) приєднався до протесту, закликав зупинити арешти інтелігенції. За це Стуса відрахували з аспірантури та розпочали стеження. Весь цей час він укладав збірки, проте не міг видавати їх через тиск влади і перше легальне видання Стуса легально побачило світ аж у Бельгії.  Та попри тиск, поет не зупинив активної діяльності. У віці 34 роки його вперше арештували та засудили «за антирадянщину». У трудовому таборі Стус зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом». Після повернення до Києва (1979 р.)  він приєднався до Української Гельсінської групи. Рік по тому Стуса знову арештували та надали державного адвоката -  відомого сьогодні Віктора Медведчука. Поет програв процес – його знову засудили, цього разу до 15 років. «В чому саме мене звинувачують, мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю.» Василю не судилося дожити до кінця строку. В таборі він зустрівся із нелюдськими умовами утримання, стан його здоров’я постійно погіршувався. Він продовжував писати вірші, але їх постійно вилучали. Про Стуса знали – його намагалися визволити. Навіть пробували висунути на Нобелівську премію. Однак він загинув в холодному карцері за 6 років до розпаду СРСР і був похований на табірному цвинтарі. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.

19 листопада 1989, разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. Реабілітований у 1990 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005).

Василю Стусу довелося бути на похованні Алли Горської, яку теж вбила радянська система.

Алла Горська (18.09.1929-28.11.1970)  народилася в Ялтi. Вона походила з номенклатурної радянської родини (її батько Олександр Валентинович працював на керівних посадах у кіновиробництві – був директором Ялтинської кіностудії, «Ленфільму», Київської й Одеської кіностудій, очолював театр-студію кіноактора на Кіностудії ім. О. Довженка) і водночас була талановитою художницею. Таке становище відкривало перед дівчиною якнайширші перспективи в світі мистецтва. Та вона вибрала інший шлях, ставши українською дисиденткою. В роки так званої «хрущовської відлиги» Алла Горська активно включилася в процес національного відродження. Вирісши в зросiйщенiй сім’ї, вона свідомо перейшла на українську мову спілкування.

У 1962 році Алла Олександрівна стає одним iз засновників Клубу творчої молоді. Одного разу в Клубі хтось приголомшив новиною: у Жовтневому палаці, де в кімнаті №13 вони засідали, до війни була катівня НКВС. Створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Горська, разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком, розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу. Спогади очевидців привели до Биківні – північно-східної околиці Києва. 1962 року Горська, Танюк та Симоненко поїхали туди і побачили звичайну картину: горби, травичка, пасуться кози, хлопчаки ганяють у футбол. Та коли придивилися: замість м'яча – прострелений череп. Місцевий дідусь за чарку розповів, як енкаведисти від літа 1936-го й до початку війни ховали тут свої жертви. Потім виявили поховання замордованих на Лук'янівському цвинтарі. Про свої знахідки написали до Київради та відповіді не отримали, проте «потрапили на олівчик» КДБ. Василеві Симоненку ці відкриття коштували життя. У Черкасах йому в міліції відбили нирки і у 1963-го поет помер. Горській погрожували по телефону, виключили зі Спілки художників, Клуб творчої молоді закрили. Та Алла не зрадила своїм переконанням.

 По арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська подала окрему скаргу прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. Вона подавала клопотання на захист П. Заливахи, була присутня на процесі В. Чорновола, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. У квітні 1968 року вона поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури на ім'я Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного у зв'язку з арештами і протизаконними закритими судами над дисидентами. У відповідь – переслідування з боку радянських органів безпеки,  виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози.

Життя Алли Горської обірвалося 28 листопада 1970 року. Друзі і знайомі донині впевнені, що загадкова смерть – це справа рук КДБ. Її знайшли на дачі в погребі із прорубаною сокирою головою. Звинуватили у вбивстві свекра, чоловіка похилого віку, якого теж знайшли мертвим на залізничній колії. За кілька тижнів, коли чоловікові Алли в міліції повертали частину особистих речей загиблих, той поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю. «Убито одним ударом, професійно! - відповів офіцер.» Справу закрили. Алла Горська залишила по собі картини, i головне – пам'ять як про Людину.

Скільки людських життів забрав, скільки зламаних доль залишив по собі Червоний Молох радянського тоталітарного режиму? Які масштаби більшовицьких репресій? На ці питання ми ще не знайшли всіх відповідей. Архіви, хоч і поволі, розсекречуються і, можливо, наступне покоління станете свідками розкриття тих жахливих подій, що породила радянська система.  Пам’ятайте про це, щоб такі жахіття більше ніколи не повторилися. Адже Росія і досі виношує плани – поневолити Україну, підкорити своїм імперським амбіціям. Вже була спроба встановити тоталітарний режим через президента-маріонетку Януковича, але молодь, студенти, свідомі українці вибрали інший шлях. Тоді Росія відібрала Крим і розв’язала війну на Сході України. Боротьба не закінчується.

Джерела:

https://ukrclassic.com.ua/katalog/teoriya-literaturi/3480-rozstrilyane-vidrodzhennya-v-ukrajinskij-literaturi

https://www.researchgate.net/publication/327720471_Ukrainska_ludina_v_umovah_totalitarnoi_sistemi_30-h_rr_HH_st

https://www.radiosvoboda.org/a/27528466.html

https://pon.org.ua/novyny/1895-den-proroka-nauma-pokrovitelya-navchannya-i-nauki.html

http://ru.osvita.ua/vnz/reports/history/33632/

http://studepedia.org/index.php?vol=1&post=2555

https://history.vn.ua/book/history3/38.html

https://www.radiosvoboda.org/a/29582023.html

Презентація книги Світлани Качуровської "Засинайлики та засиналоньки"

Картина Світлани Качуровської

Щороку кожної третьої п'ятниці  березня людство відзначає Всесвітній день сну. Так Всесвітня організація охорони здоров’я із 2008 року звертає увагу на проблеми зі сном у людей.        Таку проблему має кожен другий дорослий житель Землі.                        

У 2011 році Всесвітній день сну був присвячений проблемам дитячого сну. Це значить, що існують проблеми зі сном і у дітей.

Сон дуже важливий для здоров'я, особливо дитячого. Під час нормального і здорового сну в нашому організмі відбуваються унікальні  процеси, після яких ми почуваємося бадьорими і повними сил. Але, мабуть, у кожного були і проблеми зі сном, коли матусі не могли вкласти діточок в ліжечка.

Що ж тоді робити?

Мабуть у кожної матусі свій підхід: хто казочку розповідає, хто колискові співає, чи використовує інші прийоми. І тоді спиться солодко і сняться кольорові сни.

Так, кожен із нас, мабуть, отримував це задоволення, коли матуся співала колискову перед сном. Найкращу і найприємнішу колискову. А може і не найприємнішу про сіренького вовчика, що вкусить за бочок. А хтось лічив овечок, намагаючись заснути. Чи можливо слоненят як Петрик П’яточкін із мультфільму.

Щоб гарно виспатися і відновити сили для повноцінного і насиченого цікавими подіями дня, потрібно перед сном не бігати, не грати в надто рухливі ігри, не переїдати, не нервувати. А найкраще заснути допомагає мамина казочка, чи колискова пісенька.

Щоб наснилися тільки приємні сни, прилітають Засинайлики - чарівні створіння, матусині помічники, які допомагають заколисати, приспати дитину та охороняють її сон до світанку.

Коли ви відчуваєте тепло на душі і вам сняться казкові сни, то Засинайлики посипали вас золотим пилком із небесних соняхів. Буває, не хочеться прокидатися – це означає, що Засинайликів ще не змінили Світайлики, які вмивають вас ранковою росою і допомагають прокинутися в гарному настрої.

Присутність Засинайликів, мабуть, відчував кожен, а які вони на вигляд, ми дізналися із книжечки «Засинайлики та засиналоньки», яку написала і проілюструвала сумська художниця Світлана Качуровська. Ще у її доробку є засиналоньки, до яких вона написала музику і сама заспівала.

Засинайлики завжди мають із собою золотий пилок із небесних соняхів, і якщо не спиться дитині, то посипають дитячим сном, примовляючи «Посівалочку на ніч»:

Сиплю сон із зірочок

Для маленьких діточок!

Дін-дон, дін-дон!

Замовляйте в мене сон!

Для котика - котячий сон,

Для Петрика – дитячий сон,

Для зайчика – заячий сон,

Для їжачка – їжачий сон...

І так цей сонний пилок іноді присипляє, що й танцювати на животі сонька можна. Як от у віршику:

Поки Кіт Рудик замуркано спав,

Мишачий гурт собі бал влаштував.

Де ще таке ви побачите, друзі –

Мишачий танець в котиська на пузі?!

Ну а якщо зовсім не спиться, то допоможе лічилонька-засиналонька. Пам’ятаєте як Петрик П’яточкін слоників рахував? А Світлана Качуровська написала іншу безкінечну лічилку:

Хто там спати не хотів?

Порахуйте баранців!

Раз, два, три, чотири, п’ять –

Поки ще не хочу спать!

Шість, сім, вісім, дев’ять, десять –

Щось на небі зорі креслять!

Одинадцять і дванадцять – 

Місяць знову йде до праці!

Взув – тринадцять – теплі капці,

Чотирнадцять – нумо гратись,

І п’ятнадцять, і шістнадцять,

Ой! – сімнадцять, вісімнадцять,

Дев’ятнадцять, навіть двадцять…

Щось я ще не хочу спати!

Треба знов порахувати!

(починають рахувати спочатку)

Раз, два, три…

Якщо й лічилка не допоможе, то пісня «Засиналонька» точно приколисає:

Заспіваю пісеньку

Для синочка й Зайчика,

Для рудої Лисоньки,

Для вовчика-Братчика.

Ай-люлі-люлі…

Ви навіть можете замовити у Засинайликів гарні сни, адже  коли виспався добре, бачив приємні сни, то і прокидаєшся в чудовому настрої:

Засинайлику, Засинайлику,

Заспівай мені засиналоньку !..

Хай мені насниться

Золота пшениця,

Блакитнеє небо,

Літечко зелене.

Пташечка на гілочці

Грає на сопілочці.

Зайчики пухнасті,

Як у добрій казці.

Ай-люлі-люлі.

Ми вже багато цікавого дізналися із книжечки про Засилайників, а де ж вони живуть? 

-      Де живуть Засинайлики?

-      У будиночках-чайниках!

-      Купаються в чашечках з молоком

        Теплим та медком!

-      Що люблять поїсти?

-      Непечене тісто!

-      Які чудні істоти!

-      Погратися не проти!

-      А що ж до роботи?

-      Сну відкривають ворота!

-      Спати лягають на світанку,

        Бо роботи мають до ранку.

-      Які ж молодці

        Засинайлики оці!

А ще Засинайлики розкидають ложками сон із неба, гарбузове золоте насіння.

Ходить сон коло вікон.

Скибка жовта і солодка

В небі замість місяця…

Всіх укутав уночі гарбузовий сон.

Золоте насіння з неба сиплеться.

Картопляна хата,

Гарбузова каша.

Сплять давно малята.

Спи, донечко наша.

Хтось летить над хатами,

Сон скида лопатами.

Щойно всі лягають спати,

Засинайлик знову, знову тішиться.

Золоте насіння з неба сиплеться.

А відгадайте загадку-засиналоньку:

Хто це рохкає у ліжку?

Звісив ненароком ніжки.

Тепла ковдра – чистий льон!

Поросячий в нього сон.

Правильно – поросятко.

В цій книжечці ще багато цікавих віршиків-засиналоньок для гусоньок, ведмежатка і котика руденького, і дитятка маленького. Тож беріть читайте і засиналоньки співайте! Книжечка вже є в бібліотеці! 
А засиналоньку послухати у виконанні авторки Світлани Качуровської ви можете за посиланням:  https://www.youtube.com/watch?v=LInhMbJofsM&fbclid=IwAR2glK8MOCgUTnSMGl7zaZxYJVe-zuophZfQMLPhhwkBW9pORkSzuMU41Oc

Такими Засинайликів побачила авторка, а її подруга Анна Коршунова оживила їх.  Вилетіли вони з картини і всілися на краєчку.

Анна Коршунова пошила Засинайлика і для нашої бібліотеки
(це вже третя авторська лялька, яка оселилася у нас). 

А матусі, які прийшли на презентацію книжечки, принесли Засинайликів, яких власноруч виготовили для своїх діточок.

  

Всі дуже гарно провели час - слухали віршики і пісеньки, дивилися мультфільм, малювали. 

 

23 січня - Всесвітній день ручного письма

З кожним роком зростає популярність комп'ютерів, електронної пошти та електронних блокнотів, СМС, наборів стікерів з надрукованими фразами-підказками, а також інших засобів швидкого спілкування, які спрощують і пришвидшують можливості людини висловити свої думки, не пишучи їх власноруч. Сучасна людина все рідше використовує ручки, олівці, звичайний папір для вираження думок. Не виключено, що через якийсь час ми просто забудемо, як писати листівки чи листи від руки. Втім, є свято, яке щороку нагадує людству про ручне письмо. Він так і називається: День ручного письма, ще його називають День почерку або День каліграфії. Відзначають це свято щороку 23 січня.

Започаткували свято в Америці. Ініціатором Дня стала Асоціація виробників письмового приладдя (Writing Instrument Manufacturers Association, WIMA), яка і проголосила датою «рукописного» свята 23 січня - день народження відомого американського діяча Джона Хенкока (23.01.1737-8.10.1793), який першим поставив свій підпис під Декларацією Незалежності США. Підпис Хенкока був великим і розмашистим, що і додало авторитету її автору.

Чи знайоме вам слово каліграфія? Чи знаєте що воно означає?

Калігра́фія (грец. κάλλος «гарне» + γραφή «письмо») — мистецтво писати розбірливим, гарним і чітким почерком; досконала форма рукописного шрифту стародавніх книг, офіційних документів. Інші назви — краснопис, чистописання.

У світі понині існує 15 шкіл або напрямків, каліграфії, кожна з яких зробила з письма на основі національного алфавіту справжній шедевр (перська в’язь, китайська каліграфія, арабська, грузинська, індійська, японська, кирилична та ін.). Кирилична каліграфія має давню традицію, і її принципи і зараз використовуються в навчанні дітей у початкових класах - це знайомі нам з дитинства прописи.

У давнину писати означало  «прикрашати що-небудь». Та й зараз ми кажемо: писати картину, розписувати стелю, говоримо «писана врода» (тобто гарна, як намальована). Отже, спочатку люди навчилися малювати, а потім зображення стали виконувати роль письма. А, як відомо, малюнок призначений для того, щоб милувати наше око. Тому зрозуміло, що і письмо повинно бути красивим.

В часи наших прадідів і батьків була навчальна дисципліна — чистописання, тобто каліграфія. І це чистописання давалося школярам нелегко, бо писали перами та чорнилом. Учні носили з собою чорнильниці та ручки з пером. А якої точності вимагало перо! Нахилиш його так — пише товсто, а нахилиш інакше — виходить тоненька лінія. Сучасним кульковим ручкам цей вищий, пілотаж недоступний. Ми ж все менше уваги приділяємо нашому почерку. Мабуть, тому, що в людському житті панує друковане слово.

Як давно ви писали листи, відправляв листівки поштою?

А ще років 20 тому у кожному дворі чи будинку вони були неймовірно популярні поштові скриньки. Від мами, коханого, від друзів листів чекали звідусіль, писали привітання зі святами. Утім, інтернет та мобільний зв'язок зробили свою справу. Від цієї письмової культури спілкування лишилися лише спогади. Та прихильники рукописного листування запевняють, відчуття зовсім інші. Рукописний лист – це майстерність, це ще одна можливість для нас заявити світові про унікальність кожної людини, про те, що кожен з нас – особливий і неповторний.

Вірними тому, щоб писати від руки, залишаються пенсіонери і творчі люди. Здебільшого поети. Кажуть, вірші, занотовані на папері, виходять особливо щирими.

Та все частіше ми спілкуємося на відстані не листами, написаними від руки, а надсилаючи повідомлення електронною поштою чи «есемески» на мобільний телефон. Навіщо взагалі писати, якщо замість слів можна використовувати смайли і графічні картинки, які розроблені спеціально для передачі випробовуваних почуттів. В якійсь мірі, це, звичайно, цікаво. Але використовуючи шаблонні картинки, неможливо передати всю гаму емоцій, які відчуває людина, її енергетику.

Про каліграфію можна розповідати багато. Та варто запам'ятати дуже важливу річ: якщо ви поважаєте тих, хто читатиме ваші нотатки, то будете старатися писати охайно і розбірливо, пам'ятаючи, що каліграфія — це складова людської культури, своєрідне мистецтво, доступне при бажанні кожному. Потрібно тільки добре тренуватися.

Чим корисна каліграфія?

Виявляється, почерк може розповісти про ваш інтелект, хвороби і навіть сварки у сім'ї. А каліграфічно написаний текст навіть може допомагати у профілактиці різних недуг.

Як запевняють науковці з Китаю та Японії за допомогою каліграфічного письма можна боротися з розсіяною увагою, проблемами орієнтування у просторі і навіть хворобою Альцгеймера.

Крім того, каліграфія здатна покращувати пам'ять і знімати нервові розлади. Вона може бути засобом психотерапії, адже в ній є елементи, які заспокоюють і вирівнюють внутрішній стан людини.

Фахівці зазначають, що у каліграфії важливо все – потрібно тримати поставу рівно, стіл має бути не надто високим, а людина повинна зосередженою.

Для бажаючих освоїти мистецтво каліграфії існують школи, курси, навчальні заклади, закінчивши які можна не тільки навчитися гарно писати, а й здобути професію, створити щось прекрасне і корисне.

Можливо, якби не захоплення Стіва Джобса каліграфією, то красивих шрифтів не було б  у жодного комп’ютера. Проживаючи юнаком у студентському гуртожитку Університету Рід, Стів мав змогу відвідувати безплатні курси. Він ходив на заняття з каліграфії та багато довідався про різні шрифти, різноманітне поєднання літер і проміжки між ними. Загалом про все, що робить шрифт не просто гарним, а ідеальним. Набуті знання він використав при створенні комп’ютера, і цими шрифтами ми користуємося і зараз.

Але існує така професія – дизайнер шрифтів, які створюють нові шрифти (не плутати із типографами, вони використовують шрифти)

У 2014 році до двухсотої річниці від дня народження Тараса Шевченка, українськими графічними дизайнерами, був розроблений шрифт Kobzar KS, який повністю відтворює почерк знаменитого українського поета, письменника, художника. Шрифт адаптований до латиниці і підтримує близько ста мов, має власні цифри і пунктуаційні знаки. Основою для створення шрифту стало факсимільне видання рукописної збірки «Три літа». Деякі літери в новому шрифті можна писати в різних варіаціях, як це буває і в звичайному почерку людини.

Тепер кожен зможе писати як Тарас Григорович Шевченко.

Мистецтво ручного письма активно розвивалося протягом багатьох тисяч років. Багато мислителів намагалися зрозуміти, як пов'язаний характер з тим, як саме людина викладає думки на папері. Власні судження з цього приводу висловлювалися Аристотелем, багатьма італійськими діячами Відродження. У 1875 році французький абат Жан Іполит Мішонер вперше вжив термін "графологія" (від давньогрецької Γράφω - пишу і λόγος - вчення), яким сьогодні визначається область знання про почерк і методи його дослідження в зв'язку з психічним станом особистості. Великий внесок у теорію графології вніс німецький філософ і психолог Людвіг Клагес (10.12.1872 – 29.07.1956).

Сучасні вчені називають сім основних характеристик, за якими можна створити портрет людини - розмір букв, їх нахил та форма, напрямок почерку, інтенсивність натиску, характер написання слів, загальна оцінка почерку. Американський психолог Джеймс Раскін виділяє для аналізу підпису більше сорока ознак.

За почерком можна дізнатися характер особистості, її сильні і слабкі сторони. Графологія вважається однією з найважливіших наук, здатної тільки по ручному письму визначити індивідуальні здібності людини. Графологи вважають, що між особливостями почерку і рисами характеру обов'язково повинен існувати зв'язок, тому що людський мозок підсвідомо «водить» рукою при написанні літер. Роботою мозку, до речі, вони пояснюють і те, що при дорослішанні та зміні характеру почерк людини теж міняється.

Як відомо, почерк став дуже важливим знаряддям для криміналістів. Мета експертів почеркознавства - встановити достовірність того чи іншого документа. Фахівці з наукової експертизи документа повинні досконало знати різноманітні стилі написання. Вони ретельно вивчають всі характеристики почерку, щоб точно встановити особу, яка писала.

Якщо ручне письмо, листування поступово зникає, то графічний дизайн опанував всі сфери нашого життя. Все, що оточує нас на вулицях, вдома, в магазинах, у транспорті, на телебаченні та в мережі Інтернет − скрізь можна побачити результат роботи графічних дизайнерів. Люди вони незвичайні, з особливим світосприйняттям, талановиті, креативні і в деяких випадках навіть «космічні».

З кожним роком професія дизайнера-графіка стає все більш перспективною і затребуваною. Це й не дивно, адже ми живемо в сучасному інформаційному суспільстві і без дизайну в наші дні не обійтись. Промисловий дизайн, графічний дизайн, дизайн інтер’єру, web-дизайн, game-дизайн, рекламний дизайн – все це сфера діяльності випускників Кафедри графічного дизайну і реклами більше як 60 вузів України.

Та важливо виробити свій власний почерк і стиль, він завжди повинен бути неперевершеним і гармонійним.  В Європі та Америці професія графічний дизайнер дуже цінується, адже багато телевізійних проектів, модних видань співпрацюють із талановитими фахівцями. Це така професія, що не дає зупинятися, а передбачає працювати дистанційно і з кожним проектом отримувати новий досвід. Дуже важливо, коли робиш те, від чого отримуєш задоволення.

Якщо вас надихнула ця стаття і хочете навчитися красиво писати, то почніть із порад Тараса Макара – каліграфа, викладача у куратора курсу «Каліграфія і летеринг», учасника українських і міжнародних виставок, автора власних унікальних алфавітів: «Каліграфія і летеринг: кому вони потрібні і як їх самостійно вивчати? 6 порад від Тараса Макара. – Режим доступу: https://talks.happymonday.com.ua/kal%D1%96graf%D1%96ja-%D1%96-letering-jak-%D1%97h-samost%D1%96jno-vivchati/»

У день ручного письма пропоную започаткувати традицію – написати власноруч листа. Пам'ятайте про те, що стандартне текстове повідомлення в телефоні може просто забутися, загубитися, проігноруватися. При цьому паперовий документ, написаний унікальним, тільки вам характерним почерком, залишиться у близької людини як добра пам'ять!

Джерела:

Каліграфія і летеринг: кому вони потрібні і як їх самостійно вивчати? 6 порад від Тараса Макара. – Режим доступу: https://talks.happymonday.com.ua/kal%D1%96graf%D1%96ja-%D1%96-letering-jak-%D1%97h-samost%D1%96jno-vivchati/

Знаменні події 23 січня: День почерку . – UKRMEDIA. –Режим доступу: https://ukr.media/culture/342141/

КалейдоскопЪ Праздников всё о Праздниках, Юбилеях и прочих Знаменательных событиях. – Режим доступу: https://chippfest.blogspot.com/2014/01/blog-post_23.html

Каліграфія. – Вікіпедія. - Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F

Світлій пам'яті мучеників 33-го присвячується...

Нехай не згасне пам’яті свіча

(література про голодомор 1932-1933 років в Україні)

Історія свідчить: факти і люди

Пам'ять… це нескінченна книга, у яку зафіксовано все: і життя людини, і життя країни. Багато сторінок в ній написано криваво-чорними письменами: читаєш і здригаєшся від жаху. Особливо вражають ті, де викарбовано слова про голод, що безжально косив життя селян. Про ті часи, коли чорні крила голодомору обіймали багаті чорноземи України, змусивши одних помирати страшною голодною смертю, інших – з потьмареним розумом – піддатись жорстоким канібальським звичаям.

Найтрагічніша сторінка української історії відображена в документальних та архівних матеріалах, в свідченнях тих, хто вижив. Тема голодомору 1932-1933 років в Україні не залишила байдужим людство.

Книга Роберта Конквеста «Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор» вперше вийшла в світ в 1986 році. Це одна з найгрунтовніших праць, яка була написана в часи, коли в більшості країн світу не визнавали навіть сам факт існування тих жахливих подій.

На сьогодні зібрана велика доказова база геноциду українського народу під час голодомору 1932-1933 років. Книги про голод 30-х років очима істориків, мовою документів розповідають про головні причини найжахливішої  і найбільшої за масштабом трагедії, який пережив український народ. Розкривають тло трагедії, наголошують на її штучності, доводять, що творцями голодомору була верхівка комуністичної партії на чолі з Й. Сталіним. У центрі авторської уваги пошук відповіді на питання, чому терор голодом був спрямований проти України.

Книги, які є в фондах нашої бібліотеки, на основі архівних джерел та свідчень очевидців розкривають причини, масштаби та наслідки Голодомору. В них публікуються реєстр архівних документів, перелік населених пунктів, мешканців, які постраждали під час голодомору.

Антиукраїнська політика сталінського режиму, що призвела до голодомору, не минула і наш край. На Полтавщині тоді загинуло від голоду понад 30 тисяч людей. Але пошуки постраждалих тривають і знаходяться не тільки поодинокі імена, але й цілі родини, навіть хутори, раніше невідомі.

За радянської влади тема голодомору була заборонена, але це не означає, що про неї не писали. Найсуворіша заборона не могла змусити забути спогади про голод. Все передавалося від покоління до покоління і знайшло відображення в усній народні творчості, в гірких піснях, в художніх творах письменників.

Збірка «Народні оповідання» містить, записані відомим збирачем фольклору М. Зінчуком, спогади багатьох людей про безневинну загибель мільйонів простих трударів у катівнях ГУЛАГУ, на далекому засланні, під час жорсткого голодомору 1932-1933 років.

Твори, написані «за гарячими слідами» голодомору, часто лишалися в записниках, згодом – у закритих архівах. Одні письменники вдавалися до «езопівської мови», інші знаходили в собі сили і мужність писати гранично відверто.

Першим, хто сказав світові правду про 1933 рік, його причини і наслідки, став Улас Самчук, автор роману «Марія».

Чи не найповніше трагічні картини розп’яття української душі на Голгофі 1933 року зобразив Василь Барка у повісті «Жовтий князь». На еміграції про трагедію голоду в Україні писав Євген Маланюк у поезії «Року Божого 1933». Автобіографічна повість Івана Кирія «Голодна весна» - то страшний документ свідчення сталінського злочину проти українського народу.

В радянській українській літературі тема ця була суворо заборонена, хоча письменникам України вона боліла, мабуть, найбільше. Завуальовано до неї насмілився звернутися Михайло Стельмах у романі «Чотири броди». Спочатку не зауважили, «пропустили», а коли схаменулися, наклали заборону – 10 років не друкували… Василеві Земляку не поталанило відразу: «крамольні сторінки» вилучили з тексту без будь-яких пояснень. Встиг створити свій твір «Голодомор» Євген Гуцало. Микола Руденко поему «Хрест», написав у київській божевільні, де тримали письменника у 70-х роках, і продажні лікарі намагалися довести, що то все вигадки нездорової людини, що ніякого голодомору не було.

Тему голодомору порушували Юрій Клен, Федір Потушняк, Тодось Осьмачка та інші. Деякі книги з’явилися тільки в роки перебудови, хоч були написані набагато раніше. Книга А. Дімарова «Тридцяті» чекала виходу в світ 22 роки. Тільки у 1992 році опублікована збірка поезій А. Сазанського «Тридцять третя сльоза» - частина чернетки, знищеної у 1975 році. І таких творів існує дуже багато, а сам перелік авторів – нескінченний: В. Підмогильний, О. Кобець, А. Гудима, Ольга Мак, К. Ластівка, А. Мельничук, А. Любченко, М. Понеділок, В. Трубай, О. Гончар, І. Стаднюк...  Прізвища письменників, котрі писали про голод, і назви їх творів можна б озвучувати годинами. Всі вони з суворою правдивістю розповідають про геноцид в Україні, здійснений сталінським більшовицьким режимом. Про це пише і  Микола Петренко у своїх новелах і віршах, зібраних у книгу «Сни про окраєць хліба», уродженець міста Лохвиці,  який у семирічному віці пережив всі жахи голодомору.

Велика кількість документальних творів, художніх оповідань, віршів про голодні часи розсипана в книгах багатьох авторів, які не визначали собі тему Голодомору головною, але оминути її не змогли.

Осмислення найбільшої української трагедії минулого століття триває. Такі твори треба читати. Їх неможливо переповісти. Тільки пережитий біль вилікує душі від байдужості, безпам’ятства і забуття.

Народ, який не пам'ятає своєї історії, приречений повторювати трагічні помилки знову і знову. Ми не можемо вирвати жодної сторінки із книги буття народу. Невідомо, що принесе нам завтрашній день, але пам'ятаймо, що минуле - це застереження на майбутнє.

Список використаних джерел

Історія свідчить: факти і люди

Борисенко, В.К. Свіча пам’яті [Текст]: усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках /В.К. Борисенко. – К.: ВД «Стилос», 2007. – 288 с.

Василенко, В. Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду [Текст]: правова оцінка /В.Василенко. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2009. – 48 с.

Волик, Л. Живопис роду [Текст]: етносоціокультурна розвідка /Лариса Волик. – Полтава.: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2007. – 139 с.

Голодомор: Геноцид українського народу 1932-1933 [Текст] /Український інститут національної пам’яті. – К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 23 с.

Голодомор 1932-1933 [Текст]: Комуністичний геноцид в Україні / Український інститут національної пам’яті. – 2014. – 36 с.: іл.

Дудник, І. Токарі. Погляд у минуле [Текст]: добірка історичних розвідок /Іван Дудник. – Червонозаводське.: ФоП «Бредун Р.А.», 2013. – 262 с.

Злочин [Текст] /Упоряд. Петро Кардаш. – Мельбурн; К.: Вид-во «Фортуна», 2003. – 557 с.:іл.

Капустян, Г.Т. пам’ять 33-го кличе молодих [Текст]: сповіді свідків і слово історика /Ганна Капустян. – Кременчук.: Видавець ПП Щербатих О.В., 2017. – 600 с.

Книга скорботи України [Текст]: Голодомор: Полтавська обл. – Полтава.: АСМІ, 2007. – 503 с.

Колективізація сільського господарства і голод на Полтавщині 1929 – 1933 [Текст]: Збірник документів і матеріалів /Центр по дослідженню історії та культури Полтавської облдержадміністрації. – Полтава.: Гротеск, 1997. – 264 с.

Лиха коса голодомору: 1932-1933 [Текст] /Упорядн. П.П.Панченко. – К.: Україна, 2008. – 432 с.

Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні [Текст]. – К: Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 1000 с.: іл.

Убийвовк, Л. Село моє голубине, для мене ти єдине [Текст] /Любов Убийвовк. – Полтава.: Вид-во «Форміка», 2009. – 79 с.

Український голокост 1932-1933 [Текст]: свідчення тих, хто вижив. У 3 томах /За ред. Ю. Мицика. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005-2006

Український хліб на експорт: 1932-1933 [Текст] /КНУ ім. Т.Шевченка; Центр українознавста. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. – 432 с.

Шуйський, І.В., Полянецький, В.А. Голодомор у першій столиці [Текст] /І.В Шуйський, В.А. Полянецький. – Х.: ТОВ «Шанс», 2008. – 286 с.

Тема голодомору 1932-1933 років в художній літературі

Барка, В. К. Жовтий князь [Текст]: повість / В. К. Барка. – К.: Наукова думка, 2001. - 298 с.

Кирій І. Голодна весна [Текст]: автобіографічна повість / І. Кирій; передм. С.П. Колесника ; худож. С.Л. Коштелянчук. — К. : Молодь, 1993. — 255 с.

Народні оповідання [Текст] / Упоряд. М. Зінчук. - К.: Муз. Україна, 1993. – 96 с.

Петренко, М. Сни про окраєць хліба [Текст] /Микола Петренко. – Полтава.: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2008. – 124 с.

Осьмачка, Т. Ротонда душогубців [Текст]: оповідання /Тодось Осьмачка. – К.: Укр. письменник, 2008. – 287 с.

Сазанський, А. Тридцять третя сльоза [Текст]: поезія /А. Сазанський. – Миргород, 1992

Самчук У. Марія [Текст]: повість / У. Самчук. — К.: Знання, 2015. — 176 с. — (Скарби).

Стельмах, М. Вибрані твори у 2-х томах  [Текст]: Том 1. Чотири броди [роман] /Михайло Стельмах. – К.: «Укр. письменник», 2003. – 594 с.

Джерела із інтернету

Література про Голодомор [Електронний ресурс]. – Радіо Свобода. – Режим доступу: https://www.radiosvoboda.org/a/1353915.html

Тема голодомору в українській прозі і поезії [Електронний ресурс]. – Освіта.UA. – Режим доступу: http://ru.osvita.ua/vnz/reports/ukr_lit/14050/

Письменники і поети про Голодомор [Електронний ресурс]. – Сайт Державної бібліотеки України для юнацтва. – Режим доступу: http://memorial.4uth.gov.ua/famine-of-1932-33/writers-and-poets-of-famine