 |
Фото сім'ї Крушельницьких у 1930 р. стало символом винищення
сталінським режимом української інтелігенції
|
Сьогодні дуже важливо привертати увагу молоді
до минулого, розповідати про жахи тоталітаризму, страждання мільйонів невинних,
що стали жертвами радянського режиму та навчити, як важливо розвивати
демократію, дотримуватися прав людини, берегти культурні традиції, щоб страшні
роки не повторилися знову.
Українська
нація пройшла не
одне випробування на
шляху одержання незалежності (навіть
зараз нас випробовують на міцність), але
найдраматичнішими залишаються сторінки минулого століття. Кривавими багнетами насаджувалася
радянська влада, зміцнювався тоталітарний
режим, набуло апогею масове політичне насилля над
людиною, яке було санкціоновано вищим керівництвом СРСР. Як
антилюдяна та антинародна, так і
антиукраїнська політика «великого
терору» суттєво деформувала
людину та систему її цінностей.
Тоталітарний режим прагнув встановити повний
контроль над усіма сферами життя людини та суспільства. Такий режим не міг
обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці
терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критики
режиму.
В Україні репресії здійснювалися в особливо
страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоствердження
української нації. Сталін боявся, що Україна може вийти зі складу СРСР і
голодом, репресіями та терором «вбивав український національний рух». Масові
репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні, знищуючи на своєму
шляху людські життя, ламаючи людські долі.
Перша хвиля – розкуркулення, депортації,
викриття шкідницьких організацій, боротьба проти відомих українських
громадських діячів та інтелігенції. Першою жертвою масового терору стало селянство.
Сталін розпочав кампанію «ліквідації
куркульства як класу». Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів.
Зрозуміло, що вони були рішучими противниками колективізації. В них відбирали
землю, майно, все, що вони заробляли важкою працею. Того, хто не погоджувався,
примусово виселяли в Сибір або розстрілювали. За підрахунками демографів, від
колективізації постраждало близько 1 млн. людей.
Першим політичним процесом стала так звана
«шахтинська справа» 1928 р. За нею були притягнені до відповідальності інженери
та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві,
організації вибухів на шахтах тощо. Насправді ніякої організації не існувало та
53 спеціалісти були засуджені. 5 чоловік отримали смертний вирок, інші – різні
строки ув’язнення. Після цієї «справи» почалося багаторічне цілеспрямоване
переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до
майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей.
Ще був сфабрикований процес над «Спілкою
визволення України» (1930) із звинуваченням у підготовці збройного повстання,
що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України. І знову – ніяких
доказів, а 45 українців отримали різні строки ув’язнення.
Потім - сфальсифікована справа «Українського
національного центру» (1931) – процес
над колишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В.
Голубович та ін.
Радянська влада переслідувала віруючих і релігійні конфесії. 28-29
січня 1930 р. відбувся надзвичайний «самоліквідаційний» собор Української
Автокефальної Православної Церкви. З 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли
без суду і слідства.
І таких «викриттів» було багато.
Всі ці страшні дії радянського режиму
викликали протести по всій країні. Українське суспільство було готове до зриву
у будь-який момент. Кінець 1920-х – початок 1930-х років – Україна повставала. Селяни
створювали озброєні загони, виганяли комісарів і відновлювали самоуправління.
Масові виступи охопили Поділля, а потім і інші регіони України. З 1928 по 1931
рік дослідники нарахували майже 5 тисяч повстань. Радянська влада відповіла
терором, проти селян застосовували війська, кулемети і гармати, непокірних розкуркулювали
і вивозили у Сибір, оголосили хлібозаготівлю і забрали усі харчі. Та українці
оборонялися. За перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяли
участь понад 100 тисяч людей. А тоді голод забрав сили і на весну 1933 року
українці помирали цілими селами. Голодомор став для Сталіна вирішальним ударом
у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну.
І Україну накрила друга хвиля репресій –
голодомор, боротьба з «націоналістичним ухильництвом».
У повісті «Все тече», яку вперше надруковано у
ФРН 1970 року, російський письменник Василь Гроссман описав події в Україні у
1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної
ідеологічної системи: «А наказ — убити голодом селян в Україні на Дону, на
Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети.
Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги
повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією
землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять.
Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади
брезенту мужицький хліб прикрити. А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил
піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав:
горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло
... Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік...»
Жахливі людські втрати, яких зазнала Україна від штучного голоду.
Левко Лук’яненко, майбутній автор Акту про
незалежність України, не помер у ті страшні роки лише завдяки гнилій картоплі,
яку зміг сховати його батько. Василь Барка, письменник, який розказав світу про
Голодомор, вчителюючи на Кубані, дивом уцілів у голод. Олесь Гончар, класик
української літератури, врятувався завдяки сухарям, які вдалося дістати його
бабусі. Але близько 4 мільйонів не вижили. Понад півмільйона не народилося.
Помер кожен восьмий мешканець України.
Упродовж десятиліть масове вбивство людей
штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося
про нього будь-де згадувати. Ми мусимо пам’ятати і донести світу, що штучні
голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий
геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу
історію, на національну самосвідомість.
Сталінська тоталітарна машина не зупинялася ні
на мить, вона продовжувала знищувати усіх, хто був або лише потенційно міг бути
в опозиції до неї. Настала третя хвиля – доба «великого терору».
Паралельно з Голодомором селян, Сталін вдарив
і по українській інтелігенції. Почалися необґрунтовані репресії, пошуки «ворогів
народу», «антирадянських елементів», які
були страчені репресивною партійною
і державною системою в
підвалах катівень, замордовані та перетворені у «табірний пил». Це була
боротьба з українським націоналізмом; з
ухилами в партії; чистка партійної верхівки, репресії проти членів КП(б)У;
репресії в армії; репресивні заходи проти українських діячів культури. Українці
були страчені репресивною партійною
і державною системою в
підвалах катівень, замордовані та перетворені у «табірний пил».
Місця масового захоронення жертв сталінського
терору є по всій території колишнього СРСР. Карельське урочище Сандармох тільки
одне з них. З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року там убили 1111 в’язнів
соловецького етапу. Серед них і 290 кращих представників української культурної
та наукової еліти. Серед убитих, зокрема, засновник театру «Березіль» Лесь Курбас, драматург Микола Куліш, історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський,
Володимир Чехівський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь
Волков, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук,
Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса
Слісаренко, Михайло Яловий, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, колишній
міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан.
Всього в Україні з 1930 рік по 1941 рік було
розкрито більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За
сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато
видатних діячів культури. Доба Розстріляного відродження — особлива сторінка в
історії української літератури. Цей короткий період умістив таку кількість
талановитих митців, зухвалих новаторських експериментів та безкомпромісних
шедеврів, якої вистачило б на ціле сторіччя. Кожен із визначних діячів відчув
на собі репресивну машину тоталітарної системи. Біографія майже всіх митців
цього покоління завершується словами «розстріляний», «загинув у засланні»,
«наклав на себе руки». А ті, кому вдалося вціліти, вже ніколи не змогли творити
так само сміливо й самобутньо, як під час цих буремних років. Точну кількість жертв «Розстріляного
відродження» не вирахувати.
Репресії сталінського режиму
завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів
людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління
людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її
інтелігенції, зруйновано генофонд.
Та репресійна машина тоталітарного режиму
тільки набирала обертів. Червоний Молох
вимагав все нових
і нових жертв.
В країні відбувалися
масові порушення прав і
свобод людини: фабрикувалися справи,
слідство велося формально,
швидкими темпами, «зізнання»
вибивалися тортурами, суди проходили заочно, родичі не знали, де був похований
засуджений(на). За словами поета П. Ребра,
«вельми трагічною була
доля людей, які прийшли
на цей світ
з болгарськими, польськими,
єврейськими, німецькими,
грецькими, татарськими, естонськими
прізвищами: вони, як правило,
отримували розстрільні статті
як «шпигуни». У такому
ж темпі й виконувалися вироки.
Одним із наймаштабніших злочинів стала
операція «Вісла». Історики зазначають, що операція стала інструментом етнічної
чистки: українців примусово переселяли, позбавляючи права власності на колишні
господарства і майно. У 1947 році за рішенням партійного і державного
керівництва СРСР, Польської республіки та ЧСР примусово, з використанням
військ, проводилася депортація українців з їхніх етнічних територій, —
Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, — на території у західній та
північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині. Лише за три місяці (квітень–липень) було силоміць переселено понад 140
тисяч українців. Вони в цей період зазнавали насильства, їх арештовували та
розстрілювали.
Та українці не змирилися, не зламалися і
продовжували вірити і боротися за незалежну і самостійну Україну. У 1960-1980-х
р.р. почало формуватися покоління шістидесятників, самвидав, дисидентський рух
як вияв політичної опозиції комуністичному режимові в Україні. Яскравими
прикладами непокори є нелегкий життєвий шлях Василя Стуса і Алли Горської. Їх
вбила радянська система, але вони, навіть під страхом смерті не зрадили своїй
ідей – жити у вільній Україні.
Василь Стус (06.1938-04.09.1985) - видатний
український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець,
правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті. Один із
найактивніших представників українського дисидентського руху. На прем’єрі
фільму «Тіні забутих предків» (1965 р.) приєднався до протесту, закликав
зупинити арешти інтелігенції. За це Стуса відрахували з аспірантури та
розпочали стеження. Весь цей час він укладав збірки, проте не міг видавати їх
через тиск влади і перше легальне видання Стуса легально побачило світ аж у
Бельгії. Та попри тиск, поет не зупинив
активної діяльності. У віці 34 роки його вперше арештували та засудили «за
антирадянщину». У трудовому таборі Стус зрікся радянського громадянства: «Бути
радянським громадянином – це значить бути рабом». Після повернення до Києва (1979
р.) він приєднався до Української
Гельсінської групи. Рік по тому Стуса знову арештували та надали державного
адвоката - відомого сьогодні Віктора
Медведчука. Поет програв процес – його знову засудили, цього разу до 15 років.
«В чому саме мене звинувачують, мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю.» Василю
не судилося дожити до кінця строку. В таборі він зустрівся із нелюдськими
умовами утримання, стан його здоров’я постійно погіршувався. Він продовжував
писати вірші, але їх постійно вилучали. Про Стуса знали – його намагалися
визволити. Навіть пробували висунути на Нобелівську премію. Однак він загинув в
холодному карцері за 6 років до розпаду СРСР і був похований на табірному
цвинтарі. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса,
також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував
припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне
підлаштовану наглядачами.
19 листопада 1989, разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим,
що також загинули в таборі, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. Реабілітований
у 1990 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України
(2005).
Василю Стусу довелося бути на похованні Алли
Горської, яку теж вбила радянська система.
Алла Горська (18.09.1929-28.11.1970) народилася в Ялтi. Вона походила з
номенклатурної радянської родини (її батько Олександр Валентинович працював на
керівних посадах у кіновиробництві – був директором Ялтинської кіностудії,
«Ленфільму», Київської й Одеської кіностудій, очолював театр-студію кіноактора
на Кіностудії ім. О. Довженка) і водночас була талановитою художницею. Таке
становище відкривало перед дівчиною якнайширші перспективи в світі мистецтва.
Та вона вибрала інший шлях, ставши українською дисиденткою. В роки так званої
«хрущовської відлиги» Алла Горська активно включилася в процес національного
відродження. Вирісши в зросiйщенiй сім’ї, вона свідомо перейшла на українську
мову спілкування.
У 1962 році Алла Олександрівна стає одним iз
засновників Клубу творчої молоді. Одного разу в Клубі хтось приголомшив
новиною: у Жовтневому палаці, де в кімнаті №13 вони засідали, до війни була
катівня НКВС. Створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії.
Горська, разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком,
розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу. Спогади очевидців
привели до Биківні – північно-східної околиці Києва. 1962 року Горська, Танюк
та Симоненко поїхали туди і побачили звичайну картину: горби, травичка, пасуться
кози, хлопчаки ганяють у футбол. Та коли придивилися: замість м'яча – прострелений
череп. Місцевий дідусь за чарку розповів, як енкаведисти від літа 1936-го й до початку
війни ховали тут свої жертви. Потім виявили поховання замордованих на
Лук'янівському цвинтарі. Про свої знахідки написали до Київради та відповіді не
отримали, проте «потрапили на олівчик» КДБ. Василеві Симоненку ці відкриття
коштували життя. У Черкасах йому в міліції відбили нирки і у 1963-го поет
помер. Горській погрожували по телефону, виключили зі Спілки художників, Клуб
творчої молоді закрили. Та Алла не зрадила своїм переконанням.
По
арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська подала окрему скаргу
прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. Вона
подавала клопотання на захист П. Заливахи, була присутня на процесі В.
Чорновола, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. У
квітні 1968 року вона поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки
і культури на ім'я Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного у зв'язку з
арештами і протизаконними закритими судами над дисидентами. У відповідь –
переслідування з боку радянських органів безпеки, виклики в КДБ, попередження, стеження та
погрози.
Життя Алли Горської обірвалося 28 листопада
1970 року. Друзі і знайомі донині впевнені, що загадкова смерть – це справа рук
КДБ. Її знайшли на дачі в погребі із прорубаною сокирою головою. Звинуватили у
вбивстві свекра, чоловіка похилого віку, якого теж знайшли мертвим на
залізничній колії. За кілька тижнів, коли чоловікові Алли в міліції повертали
частину особистих речей загиблих, той поцікавився, чи не страждала його дружина
перед смертю. «Убито одним ударом, професійно! - відповів офіцер.» Справу
закрили. Алла Горська залишила по собі картини, i головне – пам'ять як про
Людину.
Скільки людських життів забрав, скільки
зламаних доль залишив по собі Червоний Молох радянського тоталітарного режиму?
Які масштаби більшовицьких репресій? На ці питання ми ще не знайшли всіх
відповідей. Архіви, хоч і поволі, розсекречуються і, можливо, наступне
покоління станете свідками розкриття тих жахливих подій, що породила радянська
система. Пам’ятайте про це, щоб такі
жахіття більше ніколи не повторилися. Адже Росія і досі виношує плани –
поневолити Україну, підкорити своїм імперським амбіціям. Вже була спроба
встановити тоталітарний режим через президента-маріонетку Януковича, але
молодь, студенти, свідомі українці вибрали інший шлях. Тоді Росія відібрала
Крим і розв’язала війну на Сході України. Боротьба не закінчується.
Джерела:
