пʼятниця, 15 травня 2020 р.

Україна - серце Європи



16 травня – День Європи. В Україні це свято відзначається з 2003 року третьої суботи травня і для нас це особливий день. Ми, українці, живемо в самому центрі Європи і відчуваємо себе її часточкою. Україна є повноправною та невід’ємною частиною європейської спільноти. Українці прагнуть жити в мирі і злагоді та будувати своє майбутнє в колі країн об’єднаної Європи.
Проте, через карантинні обмеження, цього року ми не можемо відсвяткувати День Європи разом із читачами тому пропонуємо віртуальні подорожі, які підготували працівники Заводської міської бібліотеки №1. Віртуальна бібліо-мандрівка "Відкрий Європу через бібліотеку" ознайомить вас із цікавими і маловідомими фактами з історії, культури та традицій країн Європи.
Відвідати "Визначні місця Європи" зможуть учні 5-7 класів за посиланням: https://www.facebook.com/100021504683326/videos/620296148697202
Цікавого перегляду!
Дітям 1-2 класів пропонуємо власноруч створити книжкову закладку що символізує єдність європейських країн і України - "В Європу з Україною в серці".
Покрокова інструкція виготовлення закладки:







четвер, 30 січня 2020 р.

Пам'ятаємо героїв Крут


 29 січня – День пам’яті героїв Крут

Бібліографічний огляд літератури

Крути – наша гордість і слава,
Там соколи юні у вічність пішли.
На клич молодої держави,
Піднялися вірні сини.
       
29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там, у 1918 році, відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу та незалежність. Уряд Української Народної Республіки, опинившись без війська, кинув на протистояння з російською армією, що йшла на Київ, кілька сотень погано озброєних українських студентів та гімназистів. Майже всі вони полягли у нерівному бою.
         Подвиг студентів став символом мужності та беззастережної любові до власної Батьківщини. За часів радянської влади, про бій під Крутами забули на довгих 70 років, до отримання Україною незалежності. Тільки в останні роки історики почали активно вивчати наявні матеріали. І хоча зараз виникає більше питань, ніж відповідей, незмінним залишається один факт: битва під Крутами – одна з визначних сторінок історії України, яку ми маємо пам’ятати і вшановувати.
           Пропонуємо до Вашої уваги огляд літератури, яка представлена на виставці і знайомить нас із подвигом героїчних синів України.
В пам’яті поколінь назавжди залишиться подвиг студентів, що полягли під Крутами в боротьбі за вільну Україну. Про трагедію Крут написано цілий ряд спогадів учасників і статей та учасників кривавого бою. Виголошено безліч промов та рефератів на святкових відзначеннях героїчної загибелі юнаків – цвіту української нації. Опубліковано немало нарисів, а ще більше поезій на похвалу і пам’ять нового українця з козацьким духом.
Вражені трагедією під Крутами, похоронами жертв більшовицького терору Павло Тичина, Олександр Олесь, Уляна Кравченко, Валер’ян Поліщук та інші вилили свій біль, створивши проникливі поезії, присвячені пам’яті загиблих.
Трагедія під Крутами знайшла палкий відгук у серцях свідомих громадян України і далеко за її межами. Відомі поети, прозаїки, публіцисти С.Єфремов, Л.Старицька-Черняхівська, Д.Дорошенко та інші опублікували щирі і зворушливі статті у вільній пресі про героїчну загибель юних бійців за волю.
Та найбільше довір’я викликають спогади учасників тієї трагедії.
У книзі Сороки Ю. Бій під Крутами [Текст] /Ю. Сорока . – К.: «Золоті ворота», 2013. – 120 с. мова йде про знаменитий за своєю трагічністю і героїзмом бій під Крутами. Автор розпочав аналіз тих подій із ситуації, яка склалася в охопленій революцією, а потім громадянською війною в Російській імперії. Він намагається зрозуміти, що ж призвело до падіння Української Народної Республіки та неупереджено поглянути на один із найбільш трагічних епізодів цього падіння – бій під Крутами. Для того, щоб дати відповіді на ці питання, Юрій Сорока спробував зібрати докупи різноманітні інформаційні джерела, спогади очевидців і судження історіографів, які стосуються подій, що відбулися 29 січня 2018 року на відтинку залізничного шляху між Ніжином і Бахмачем, у районі нікому невідомої станції Крути. Бій під Крутами довгий час був своєрідним табу, темою, яка старанно замовчувалася радянською, історичною наукою, а після набуття Україною незалежності довгий час обростав міфами і вигадками. Тому так важливі згадки очевидців того бою.
У спогадах Аверкій Гончаренко, сотник Армії УНР, командир Крутянського бою, влучно описав свої почуття після отримання наказу: «… Брав мене в обійми невимовний жаль. Молодий цвіт нашої армії – юнаків кидали майже в безнадійну ситуацію… Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край». Це підтверджував і Іван Шарий, учасник бою: «Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало.»
Повертає до історичної правди, закликає пам’ятати імена загиблих героїв, яких вела у бій любов до України упорядник книги Бій відлунав…  [Текст] /Упоряд.-ред. В. О. Рог. – Чернігів: РВК «Деснянська правда». – 2008. – 96 с.
             В передмові до цієї збірки Євген Маланюк події під Крутами називає явищем, що визначило «формування новітньої української людини вже в національнім стилі», яке «почалося в сфері військовій, що було генетично зв’язане з Крутами…». «Саме від Крут – не тільки психологічно, а й хронологічно – починається в нашім житті тип нового українця, тип, що намагається надавати проявам українськості ціни справжнього, вже національного стилю.» В цьому ж збірнику Семен Збразький обгрунтовано прослідковує хід подій, які відбувалися в молодій Українській Народній республіці, і стверджує, що Крути – не трагічна помилка чи трагедія, Крути – це перемога, яка ціною величезної жертви, виборола право на державність.
« Бій відлунав…», містить, вірші присвячені Героям Крут, а також вміщено список відомих Героїв, які загинули під Крутами і список учасників бою під Крутами, які загинули чи померли пізніше.
Короткий історичний опис тих історичних подій сьогодні подано в підручниках з історії України, енциклопедіях, науково-популярних виданнях, періодичній пресі. Зазвичай – це декілька абзаців чи сторінок:
Шушківський, А.І. Крути [Текст] /А.І. Шушківський // Енциклопедія Сучасної України. Т.15. – К., 2014. – С. 569-560
Капранови, Брати. Мальована історія незалежності України [Текст] /Брати Капранови. – К.: Зелений пес, 2016. – С. 56
Ковальчук, М. Бій під Крутами 30 січня 1918 р. [Текст] / М.Ковальчук // «Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ-ХХІ ст. /Брехуненко В. та ін. – К., 2016. – С. 131- 133 с.
Васильєв С. Вікопомний урок історії [Текст] /С.Васильєв //Військо України. – 2018. - №1. – С.50-53
Зятьєв, С. Крути: уроки минулого [Текст] /С.Зятьєв //Військо України. – 2017. - №1. – С.44-47
Зятьєв С. «На Аскольдовій могилі поховали їх…» [Текст]: 29 січня – День пам’яті героїв Крут /С.Зятьєв //Військо України. – 2018. - №1. – С. 50-53
Зятьєв Сергій в статті «На Аскольдовій могилі поховали їх…» проводить паралель між сьогоднішніми подіями і тими, що відбувалися більш як 100 років тому. «…Сьогодні проти України точиться війна. Її сценарій, як і на початку 20-х років минулого століття, написаний у Москві. Автори ті ж – російські вожді. А рідну землю захищають тисячі молодих українців, серед яких багато добровольців. Вони, як і Аверкій Гончаренко, Володимир Шульгин і Володимир Наумович, Яків Рябокінь і Митрофан Швидун та багато інших їхніх товаришів, вступили у смертельний поєдинок з російсько-терористичною ордою не через страх. Ними рухали і рухають почуття обов’язку, любов до рідного краю і бажання бути господарями у своїй хаті, а не коритися підступним зайдам».
Бій під Крутами стверджує очевидність, незнищенність і невмирущість глибокого коріння нашого волелюбного українського народу.
Нехай пам’ять про наших героїв, що загинули під Крутами, буде вічною. І нехай їхня смерть буде для нас прикладом, як треба любити свою Батьківщину.
    Ми сподіваємось, що ці книги, статті із журналів, художні твори та інша інформація з інтернет-сайтів не залишать Вас байдужими до трагічної події в українській історії – бій під Крутами.

Список використаних джерел
1.   Бій відлунав… [Текст] /Упоряд.-ред. В. О. Рог. – Чернігів: РВК «Деснянська правда». – 2008. – 96 с.
2.   Васильєв С. Вікопомний урок історії [Текст] /С.Васильєв //Військо України. – 2018. - №1. – С.50-53
3.   Зятьєв, С. Крути: уроки минулого [Текст] /С.Зятьєв //Військо України. – 2017. - №1. – С.44-47
4.   Зятьєв С. «На Аскольдовій могилі поховали їх…» [Текст]: 29 січня – День пам’яті героїв Крут /С.Зятьєв //Військо України. – 2018. - №1. – С. 50-53
5.   Капранови, Брати. Мальована історія незалежності України [Текст] /Брати Капранови. – К.: Зелений пес, 2016. – С. 56
6.   Ковальчук, М. Бій під Крутами 30 січня 1918 р. [Текст] / М.Ковальчук //«Братня» навала. Війни Росії проти України ХІІ-ХХІ ст. /Брехуненко В. та ін. – К., 2016. – С. 131- 133 с.
7.   Сороки Ю. Бій під Крутами [Текст] /Ю. Сорока . – К.: «Золоті ворота», 2013. – 120 с.
8.   Шушківський, А.І. Крути [Текст] /А.І. Шушківський // Енциклопедія Сучасної України. Т.15. – К., 2014. – С. 569-560
Інтернет – ресурси

понеділок, 20 січня 2020 р.

Книга єднає Україну


22 січня Україна відзначає одну з найважливіших віх історії власної державності – День Соборності. Саме в цей день у 1919 році було проголошено Акт Злуки між Українською Народною Республікою та Західноукраїнською народною республікою. Українці, які протягом століть жили у двох ворогуючих імперіях, нарешті об'єдналися в одній українській державності. До цієї видатної події в Заводській міській бібліотеці №1 підготували книжкову виставку-інсталяцію «Книга єднає Україну». Всі бажаючі можуть ознайомитися з виставкою та перевірити свої знання з історії України, взявши участь у бліц-вікторині. Читачі бібліотеки Середа Валентин і Тихоненко Світлана вже пройшли всі три рівні складності у інтелектуальному змаганні і відповіли на 50 питань.  Чекаємо Вас в бібліотеці з 10 год. до 18 год. щодня, крім понеділка.






вівторок, 17 грудня 2019 р.

Святкове намисто України



«Зима снігами все вітає,
А грудень землю обіймає,
Співа їй тихо колискову –
Й на весну сила прийде знову!»
                                                                               Ліна Яковенко
Ліна Яковенко

Український народ багатий на колоритні і неповторні  свята, традиції та обряди. Та пам’ятаючи і шануючи звичаї свого народу, ми започатковуємо нові свята, що сприяють збереженню та відродженню українських традиції. Вже здобуло неабияку популярність Свято вишиванки, а нещодавно група громадських діячів, акторів та успішних жінок із Вінниччини ініціювали запровадження Всесвітнього дня української хустки.
«Запровадження Всесвітнього Дня Української Хустки на державному рівні викликано тим, що споконвіку українки носили хустку, яка вважалась оберегом, символізувала любов та свободу, вірність традиціям і патріотизм. Тожзапочаткування свята Української Хустки сприятиме збереженню та відродженню українських традицій», - зазначили ініціатори свята на сторінці події у FacebookЙого пропонують відзначати щороку 7 грудня і з цієї нагоди у мережі запустили флешмоби #УкраїнськаХустка та «Зроби фото з хусткою» і тисячі світлин в яскравих хустках українок наповнили соціальні мережі. До флешмобу також долучилися українки діаспори в Латвії, Індії, Португалії, Казахстану, США та інших країнах.

Спробували пов’язати хустку за традиціями Полтавщини і учні 7-х класів Заводської ЗОШ №2 І-ІІІ ступенів. А відбувалося все на презентації книги Ліни Яковенко «Святкове намисто України» за участі авторки. У своєму виступі Ліна Яковенко розповіла про себе (народилася вона в с. Харківці Лохвицького району), що надихнуло на створення книги, чому саме така назва: «Із давніх-давен наші прабабусі вважали коралові намиста оберегами. І ці прикраси, наче священні реліквії, передавалися по жіночій лінії. У книзі «Святкове намисто України» в поетичній формі розповідається про звичаї та обряди найколоритніших древніх українських свят, де у разки намиста переплелися традиції, вірування та щедра уява рідного народу».

Запрошуючи поринути у світ народних вірувань, учні прочитали вірші із презентованої книги про свято Маковія, Спаса, Святого Миколая та Різдвяну казку, які налаштували всіх на святковий настрій.
 Поспілкувалися про зимові святкування та розваги, які відзначають у родинах дітей та дізналися про ще одне цікаве свято. 14 грудня у народі вшановували пророка Наума – покровителя навчання і науки, розуму, знань і доброчинства. У давні часи навчальний процес розпочинався взимку – 1 грудня за старим стилем (14 – за новим). То була найзручніша пора здобувати освіту для сільських дітей. Бо, найосновніші сільськогосподарські роботи вже було завершено. А тому вважалося, що саме в день Наума добре починати вчитися: «наука на ум піде».

 Наостанок нашої зустрічі зробили мотанку оберіг «Мудрі рішення» або «Розумницю». Замість голови у ляльки – горіх, який з давнини вважався символом мудрості та міцності. Створюючи такий оберіг, всі подумки просили допомоги у навчанні чи прийнятті важливих рішень, підтримки у справах та починаннях.
Сподіваюся, що після такої незабутньої і теплої зустрічі із письменницею Ліною Яковенко діти по-іншому сприйматимуть традиційні свята, які ми отримали у спадок. Будуть берегти і поважати їх, щоб не перервався зв’язок поколінь і збереглася генетична пам’ять нашого народу.

середа, 4 грудня 2019 р.

Марафон написання листів: як рятувати життя підписами







Марафон написання листів – це щорічна глобальна кампанія за звільнення незаконно засуджених людей та прискорення розслідування суспільно важливих справ. Вона проводиться по всьому світу до Міжнародного дня прав людини 10 грудня та об'єднує мільйони небайдужих людей у всьому світі.  Це акція,  яку Amnesty International влаштовує в понад 200 країнах планети. В Україну марафон прийшов 2006 року. А почалося все з сусідньої Польщі в 2001 році. Член Amnesty International Вітек Гебановські у Варшаві почув історію: люди в африканській країні збиралися разом та писали стільки листів на підтримку прав людей, скільки встигали за певний проміжок часу. Тобто влаштовували такий собі марафон, на якому треба не бігати на час і швидкість, а писати. Зараз люди з усього світу пишуть листи підтримки та підписують петиції на захист тих, чиї права були порушені. Це допомагає змінити життя конкретних людей – героїв та героїнь Марафону написання листів.
Головне завдання Марафону – зібрати якомога більше підписаних петицій та написаних листів. Петиції завжди адресовані конкретній людині (прокурору, президенту, представнику ООН…), яка може своїм рішенням щось змінити. Листи на Марафоні пишуть безпосередньо ув’язненим або ж їхнім родинам, аби підтримати та нагадати – ви не самі, ми про вас знаємо й робимо все можливе, аби ви повернулися додому.
Долучитися до Марафону, підписати петиції на написати листи підтримки мали змогу старшокласники ОЗ «Заводська ЗОШ І-ІІІ ступенів №1» і Заводської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 та студенти Лохвицького механіко-технологічного коледжу ПДАА 3 грудня в Заводській міській бібліотеці №1. Захід проводила координатор Марафону написання листів Кравченко Інна, студентка СумДУ, спеціальність «Соціальна робота», кафедра «Психології, політології та соціокультурних технологій» .
Із виступу студентки-волонтерки ми дізналися, що таке Марафон написання листів, як підписані нами петиції допоможуть постраждалим та як взяти участь в акції. Трагічні історії не залишили байдужими присутніх і всі підписалися та написали листи підтримки тим потерпілим, історія яких найбільше вразила. Писали листи українською мовою, англійською, спробували навіть китайською, доповнювали різнокольоровими малюнками та українською символікою із вірою в те, що вони зможуть допомогти, підтримають ув’язнених та їх родини.
Всіх хвилювало найважливіше питання – чи означає підпис на петиції 100%-е звільнення людини? Відповідь - ні. Але ці листи важливі. Український політв’язень Олег Сенцов після звільнення наголошував, що найбільше в неволі чекав листи підтримки.
Тож, яка користь від петицій, чи допомогли вони комусь? Так! Упродовж 2006 – 2017 років завдяки марафону у 75 зі 146 справах сталися позитивні зміни. Моузес Актугба завдяки марафону залишився живим – його помилували після 10 років очікування смертного вироку. Білоруський правозахисник Алесь Біляцький вийшов на свободу. Магадіну з Чаду, якого збиралися довічно ув’язнити за пост у Facebook, пом’якшили вирок. Юристку з Китаю Ні Юлань, яка захищала права незаконно виселених людей, а також сама лишилася без будинку, перестали переслідувати та цькувати після марафону. А ув’язненій за боротьбу з корупцією Лю Пін після марафону дозволили побачення з донькою. І це лише 6 позитивних зрушення з 75.
Долучитися до Марафону можна онлайн. Для цього достатньо обрати на сайті Марафону-2019 https://marathon.amnesty.org.ua/  героя , перейти за посиланням і слідувати інструкції. Це найменше, що ми зможемо зробити в підтримку тих, чиї права було грубо порушено.
Цього року Марафон присвячений молоді, що змінює цей світ на краще і чиї права опинилися під загрозою.
ЕМІЛЬ АСТРАВКО, БІЛОРУСЬ. У УВ'ЯЗНЕНИЙ ПІДЛІТОК МРІЄ ПРО СВОБОДУ. Йому було всього 17 років, коли його засудили до 10 років тюремного ув'язнення за розповсюдження наркотиків. Еміль підробляв після школи кур'єром в одній інтернет-компанії. Роботодавець запевняв його, що посилки, які він доставляв, містять дозволені законом суміші для куріння, але там знаходилися заборонені наркотичні засоби. Слідство навіть не спробувало встановити ані власника компанії, ані інших осіб, пов'язаних з цією справою. До кримінальної відповідальності було притягнуто тільки Еміля.
САРА МАРДІНІ ТА ШОН БІНДЕР, ГРЕЦІЯ.  ЇМ ЗАГРОЖУЄ УВ'ЯЗНЕННЯ ЗА ПОРЯТУНОК ЖИТТІВ. Вони були волонтерами у пошуково-рятувальній організації на острові Лесбос та допомагали людям, що опинялися у небезпеці у морі. Їх запроторили до в'язниці, обвинуватили у шпигунстві, контрабанді людей та приналежності до злочинної організації. У грудні 2018 року їх відпустили під заставу, наразі вони очікують на суд.
ЯСАМАН АР'ЯНІ, ІРАН. 16 РОКІВ В'ЯЗНИЦІ ЗА ПРАВО НЕ НОСИТИ ХІДЖАБ. Ясаман Ар'яні та її мати Моніре Арабшахі були засуджені до шокуючих 16 років ув'язнення за їхню боротьбу проти дискримінаційних законів про примусове носіння хіджабів. Їх заарештували у квітні 2019 року через відео, на якому вони, будучи без хусток, роздавали квіти пасажиркам поїзду, призначеного тільки для жінок.
ОКСАНА МАМЧЕНКО ТА ЇЇ ДІТИ, Україна. ПОТРЕБУЮТЬ ЗАХИСТУ ВІД ДОМАШНЬОГО НАСИЛЬСТВА. Протягом двох десятиліть Оксана страждала від фізичного, психологічного та економічного насильства від свого чоловіка. Так само страждали її 12 дітей. У 2018 році Оксана наважилася розлучитися. Проте вона та діти продовжують жити зі своїм кривдником під одним дахом, і насильство продовжується. Суд вже тричі видавав обмежувальні приписи, згідно із якими колишній чоловік не має права знаходитися із ними в одному домі та наближатися до них. Але він проігнорував їх усі, а поліція не зробила достатньо для їхнього виконання.
ЇЛІЯСИЦЗЯН РЕХЕМАН, КИТАЙ. НАСИЛЬНИЦЬКИ ЗНИКЛИЙ, ЗАПРОТОРЕНИЙ ДО ТАБОРІВ. У 2017 році, Іліясицзян Рехеман навчався в університеті у Єгипті та доглядав за своєю родиною. Несподівано, у липні того року люди з Вашого уряду під тиском змусили владу Єгипту повернути сотні уйгурів до Китаю. Іліясицзян був одним з них. Вірогідно, що Іліясицзян наразі знаходиться у одному з китайських таємних таборів для перевиховання, де відбуваються численні порушення прав людини.
ХОСЕ АДРІАН, МЕКСИКА. ЗАТРИМАНИЙ ТА ПОБИТИЙ ПОЛІЦІЄЮ. Хосе Адріан просто повертався додому зі школи, коли раптом опинився на місці сутички між групами молодих людей, в результаті якої було пошкоджено поліцейську машину. Поліцейські накинулися на Хосе Адріана та штовхнули його на свою машину. Йому було всього 14 років, і поліцейські заарештували його без жодних пояснень і навіть не зателефонували його батькам. Вони забрали його до поліцейського відділку та катували його. Хосе Адріан має порушення слуху, яке могло йому завадити спілкуватися із поліцейськими під час затримання.
МАҐАЇ МАТІОП НҐОНҐ, ПІВДЕННИЙ СУДАН. ПІДЛІТКУ ЗАГРОЖУЄ СТРАТА. 17-річний підліток, знаходиться у «камері смертників» у Південному Судані. Йому було 15 років, коли його визнали винним у вбивстві його двоюрідного брата та засудили до смерті через повішення. Під час суду Маґаї розповів судді, що йому було всього 15 років в той час і що смерть його двоюрідного брата була нещасним випадком. У Маґаї не було адвоката під час судового процесу.
МАРІНЕЛЬ СУМООК УБАЛЬДО, ФІЛІППІНИ. ПОСТРАЖДАЛА ВІД ТАЙФУНУ ВИМАГАЄ ГІДНОСТІ. Марінель Сумоок Убальдо було всього 16 років, коли вона стикнулася із руйнівними наслідками зміни клімату. Марінель пережила смертоносний тайфун Йоланда у 2013 році. І саме тому вона стала активісткою, яка прагне домогтися від влади Філіппін та урядів країн всього світу рішучих дій з подолання зміни клімату та її наслідків. Вона робить це задля своєї спільноти, та всіх інших, кого спіткала схожа доля.
Щодня за наші права та свободи борються сотні активістів і активісток у всьому світі. Але часом трапляється так, що їм стає життєво необхідною допомога кожного з нас. І найменше, що ми можемо зробити, написати листа підтримки.

Україна у вирі радянського тоталітарного режиму




Фото сім'ї Крушельницьких у 1930 р. стало символом винищення 
сталінським режимом української інтелігенції



Сьогодні дуже важливо привертати увагу молоді до минулого, розповідати про жахи тоталітаризму, страждання мільйонів невинних, що стали жертвами радянського режиму та навчити, як важливо розвивати демократію, дотримуватися прав людини, берегти культурні традиції, щоб страшні роки не повторилися знову.
Українська  нація  пройшла  не  одне  випробування  на  шляху  одержання незалежності (навіть зараз нас випробовують на міцність),  але  найдраматичнішими  залишаються  сторінки минулого  століття. Кривавими багнетами насаджувалася радянська влада, зміцнювався тоталітарний  режим, набуло апогею масове політичне насилля  над  людиною, яке було санкціоновано вищим керівництвом СРСР. Як антилюдяна  та  антинародна, так  і  антиукраїнська політика «великого  терору» суттєво  деформувала людину  та  систему її цінностей. 
Тоталітарний режим прагнув встановити повний контроль над усіма сферами життя людини та суспільства. Такий режим не міг обійтися без насилля, без застосування в управлінні й внутрішній політиці терору, без придушення будь-якого інакодумства, недопущення будь-якої критики режиму.
В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоствердження української нації. Сталін боявся, що Україна може вийти зі складу СРСР і голодом, репресіями та терором «вбивав український національний рух». Масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні, знищуючи на своєму шляху людські життя, ламаючи людські долі.
Перша хвиля – розкуркулення, депортації, викриття шкідницьких організацій, боротьба проти відомих українських громадських діячів та інтелігенції. Першою жертвою масового терору стало селянство.  Сталін розпочав кампанію «ліквідації куркульства як класу». Куркулями оголосили найбільш працьовитих господарів. Зрозуміло, що вони були рішучими противниками колективізації. В них відбирали землю, майно, все, що вони заробляли важкою працею. Того, хто не погоджувався, примусово виселяли в Сибір або розстрілювали. За підрахунками демографів, від колективізації постраждало близько 1 млн. людей.
Першим політичним процесом стала так звана «шахтинська справа» 1928 р. За нею були притягнені до відповідальності інженери та техніки Донецького басейну, яких обвинувачували у свідомому шкідництві, організації вибухів на шахтах тощо. Насправді ніякої організації не існувало та 53 спеціалісти були засуджені. 5 чоловік отримали смертний вирок, інші – різні строки ув’язнення. Після цієї «справи» почалося багаторічне цілеспрямоване переслідування так званих буржуазних спеціалістів, яке призвело врешті-решт до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку освічених людей.
Ще був сфабрикований процес над «Спілкою визволення України» (1930) із звинуваченням у підготовці збройного повстання, що мало на меті відновлення самостійної «буржуазної» України. І знову – ніяких доказів, а 45 українців отримали різні строки ув’язнення.
Потім - сфальсифікована справа «Українського національного центру» (1931)  – процес над колишніми провідними діячами УНР, серед яких були М. Грушевський, В. Голубович та ін.
Радянська влада переслідувала віруючих і релігійні конфесії. 28-29 січня 1930 р. відбувся надзвичайний «самоліквідаційний» собор Української Автокефальної Православної Церкви. З 34 єпископів заарештовано 24, ще 8 зникли без суду і слідства.
І таких «викриттів» було багато.
Всі ці страшні дії радянського режиму викликали протести по всій країні. Українське суспільство було готове до зриву у будь-який момент. Кінець 1920-х – початок 1930-х років – Україна повставала. Селяни створювали озброєні загони, виганяли комісарів і відновлювали самоуправління. Масові виступи охопили Поділля, а потім і інші регіони України. З 1928 по 1931 рік дослідники нарахували майже 5 тисяч повстань. Радянська влада відповіла терором, проти селян застосовували війська, кулемети і гармати, непокірних розкуркулювали і вивозили у Сибір, оголосили хлібозаготівлю і забрали усі харчі. Та українці оборонялися. За перші 7 місяців 1932 року сталося 923 повстання, у яких взяли участь понад 100 тисяч людей. А тоді голод забрав сили і на весну 1933 року українці помирали цілими селами.  Голодомор став для Сталіна вирішальним ударом у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну.
І Україну накрила друга хвиля репресій – голодомор, боротьба з «націоналістичним ухильництвом».
У повісті «Все тече», яку вперше надруковано у ФРН 1970 року, російський письменник Василь Гроссман описав події в Україні у 1933 році, зокрема, голодомор, репресії, антигуманність комуністичної ідеологічної системи: «А наказ — убити голодом селян в Україні на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми... Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити. А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло ... Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старі, потім середній вік...» Жахливі людські втрати, яких зазнала Україна від штучного голоду.
Левко Лук’яненко, майбутній автор Акту про незалежність України, не помер у ті страшні роки лише завдяки гнилій картоплі, яку зміг сховати його батько. Василь Барка, письменник, який розказав світу про Голодомор, вчителюючи на Кубані, дивом уцілів у голод. Олесь Гончар, класик української літератури, врятувався завдяки сухарям, які вдалося дістати його бабусі. Але близько 4 мільйонів не вижили. Понад півмільйона не народилося. Помер кожен восьмий мешканець України.
Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Ми мусимо пам’ятати і донести світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість.
Сталінська тоталітарна машина не зупинялася ні на мить, вона продовжувала знищувати усіх, хто був або лише потенційно міг бути в опозиції до неї. Настала третя хвиля – доба «великого терору».
Паралельно з Голодомором селян, Сталін вдарив і по українській інтелігенції. Почалися необґрунтовані  репресії, пошуки  «ворогів  народу», «антирадянських елементів», які  були  страчені репресивною  партійною  і  державною  системою в  підвалах катівень, замордовані та перетворені у «табірний пил». Це була боротьба з українським націоналізмом;  з ухилами в партії; чистка партійної верхівки, репресії проти членів КП(б)У; репресії в армії; репресивні заходи проти українських діячів культури. Українці були  страчені репресивною  партійною  і  державною  системою в  підвалах катівень, замордовані та перетворені у «табірний пил».
Місця масового захоронення жертв сталінського терору є по всій території колишнього СРСР. Карельське урочище Сандармох тільки одне з них. З 27 жовтня по 4 листопада 1937 року там убили 1111 в’язнів соловецького етапу. Серед них і 290 кращих представників української культурної та наукової еліти. Серед убитих, зокрема, засновник  театру «Березіль»  Лесь Курбас, драматург Микола Куліш,  історики Олександр Бадан-Яворенко, Сергій Грушевський, Володимир Чехівський, науковці Степан Рудницький, Микола Павлушков, Василь Волков, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан.
Всього в Україні з 1930 рік по 1941 рік було розкрито більше 100 різних «центрів», «блоків», «організацій». За сфабрикованими справами розстріляно сотні тисяч людей. Репресовано багато видатних діячів культури. Доба Розстріляного відродження — особлива сторінка в історії української літератури. Цей короткий період умістив таку кількість талановитих митців, зухвалих новаторських експериментів та безкомпромісних шедеврів, якої вистачило б на ціле сторіччя. Кожен із визначних діячів відчув на собі репресивну машину тоталітарної системи. Біографія майже всіх митців цього покоління завершується словами «розстріляний», «загинув у засланні», «наклав на себе руки». А ті, кому вдалося вціліти, вже ніколи не змогли творити так само сміливо й самобутньо, як під час цих буремних років. Точну кількість жертв «Розстріляного відродження» не вирахувати.
Репресії сталінського режиму завдали відчутного удару по усьому суспільству. Була понівечена доля мільйонів людей. В атмосфері страху, наклепів, насильства виховувалось ціле покоління людей. Україна зазнала величезних демографічних втрат, був знищений цвіт її інтелігенції, зруйновано генофонд.
Та репресійна машина тоталітарного режиму тільки набирала обертів. Червоний Молох  вимагав  все  нових  і  нових  жертв.  В  країні  відбувалися  масові порушення  прав  і  свобод  людини: фабрикувалися  справи,    слідство  велося  формально,  швидкими  темпами, «зізнання» вибивалися тортурами, суди проходили заочно, родичі не знали, де був похований засуджений(на). За  словами поета П.  Ребра,  «вельми  трагічною  була  доля людей,  які  прийшли  на  цей  світ  з  болгарськими,  польськими,  єврейськими, німецькими,  грецькими,  татарськими,  естонськими  прізвищами:  вони,  як правило,  отримували  розстрільні  статті  як  «шпигуни». У  такому  ж  темпі  й виконувалися вироки.
Одним із наймаштабніших злочинів стала операція «Вісла». Історики зазначають, що операція стала інструментом етнічної чистки: українців примусово переселяли, позбавляючи права власності на колишні господарства і майно. У 1947 році за рішенням партійного і державного керівництва СРСР, Польської республіки та ЧСР примусово, з використанням військ, проводилася депортація українців з їхніх етнічних територій, — Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, — на території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 року належали Німеччині.  Лише за три місяці (квітень–липень) було силоміць переселено понад 140 тисяч українців. Вони в цей період зазнавали насильства, їх арештовували та розстрілювали.
Та українці не змирилися, не зламалися і продовжували вірити і боротися за незалежну і самостійну Україну. У 1960-1980-х р.р. почало формуватися покоління шістидесятників, самвидав, дисидентський рух як вияв політичної опозиції комуністичному режимові в Україні. Яскравими прикладами непокори є нелегкий життєвий шлях Василя Стуса і Алли Горської. Їх вбила радянська система, але вони, навіть під страхом смерті не зрадили своїй ідей – жити у вільній Україні.
Василь Стус (06.1938-04.09.1985) - видатний український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, літературознавець, правозахисник, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. На прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» (1965 р.) приєднався до протесту, закликав зупинити арешти інтелігенції. За це Стуса відрахували з аспірантури та розпочали стеження. Весь цей час він укладав збірки, проте не міг видавати їх через тиск влади і перше легальне видання Стуса легально побачило світ аж у Бельгії.  Та попри тиск, поет не зупинив активної діяльності. У віці 34 роки його вперше арештували та засудили «за антирадянщину». У трудовому таборі Стус зрікся радянського громадянства: «Бути радянським громадянином – це значить бути рабом». Після повернення до Києва (1979 р.)  він приєднався до Української Гельсінської групи. Рік по тому Стуса знову арештували та надали державного адвоката -  відомого сьогодні Віктора Медведчука. Поет програв процес – його знову засудили, цього разу до 15 років. «В чому саме мене звинувачують, мені зрозуміло. Але винним я себе не визнаю.» Василю не судилося дожити до кінця строку. В таборі він зустрівся із нелюдськими умовами утримання, стан його здоров’я постійно погіршувався. Він продовжував писати вірші, але їх постійно вилучали. Про Стуса знали – його намагалися визволити. Навіть пробували висунути на Нобелівську премію. Однак він загинув в холодному карцері за 6 років до розпаду СРСР і був похований на табірному цвинтарі. За офіційними даними, причина смерті — зупинка серця. Товариш Стуса, також колишній політв'язень, Василь Овсієнко нарівні з цією версією висував припущення про загибель від удару карцерними нарами, цілком імовірно, зумисне підлаштовану наглядачами.
19 листопада 1989, разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі, поета перепоховали в Києві на Байковому кладовищі. Реабілітований у 1990 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991), Герой України (2005).
Василю Стусу довелося бути на похованні Алли Горської, яку теж вбила радянська система.
Алла Горська (18.09.1929-28.11.1970)  народилася в Ялтi. Вона походила з номенклатурної радянської родини (її батько Олександр Валентинович працював на керівних посадах у кіновиробництві – був директором Ялтинської кіностудії, «Ленфільму», Київської й Одеської кіностудій, очолював театр-студію кіноактора на Кіностудії ім. О. Довженка) і водночас була талановитою художницею. Таке становище відкривало перед дівчиною якнайширші перспективи в світі мистецтва. Та вона вибрала інший шлях, ставши українською дисиденткою. В роки так званої «хрущовської відлиги» Алла Горська активно включилася в процес національного відродження. Вирісши в зросiйщенiй сім’ї, вона свідомо перейшла на українську мову спілкування.
У 1962 році Алла Олександрівна стає одним iз засновників Клубу творчої молоді. Одного разу в Клубі хтось приголомшив новиною: у Жовтневому палаці, де в кімнаті №13 вони засідали, до війни була катівня НКВС. Створили комісію для збору матеріалів про сталінські репресії. Горська, разом із поетом Василем Симоненком і режисером Лесем Танюком, розпитували людей, яким пощастило повернутися з ГУЛАГу. Спогади очевидців привели до Биківні – північно-східної околиці Києва. 1962 року Горська, Танюк та Симоненко поїхали туди і побачили звичайну картину: горби, травичка, пасуться кози, хлопчаки ганяють у футбол. Та коли придивилися: замість м'яча – прострелений череп. Місцевий дідусь за чарку розповів, як енкаведисти від літа 1936-го й до початку війни ховали тут свої жертви. Потім виявили поховання замордованих на Лук'янівському цвинтарі. Про свої знахідки написали до Київради та відповіді не отримали, проте «потрапили на олівчик» КДБ. Василеві Симоненку ці відкриття коштували життя. У Черкасах йому в міліції відбили нирки і у 1963-го поет помер. Горській погрожували по телефону, виключили зі Спілки художників, Клуб творчої молоді закрили. Та Алла не зрадила своїм переконанням.
 По арештах української iнтелiгенцiї в 1965 роцi А. Горська подала окрему скаргу прокуророві УРСР. Це були її перші відкриті сутички з органами держбезпеки. Вона подавала клопотання на захист П. Заливахи, була присутня на процесі В. Чорновола, де з групою киян заявила протест проти незаконного ведення суду. У квітні 1968 року вона поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки і культури на ім'я Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного у зв'язку з арештами і протизаконними закритими судами над дисидентами. У відповідь – переслідування з боку радянських органів безпеки,  виклики в КДБ, попередження, стеження та погрози.
Життя Алли Горської обірвалося 28 листопада 1970 року. Друзі і знайомі донині впевнені, що загадкова смерть – це справа рук КДБ. Її знайшли на дачі в погребі із прорубаною сокирою головою. Звинуватили у вбивстві свекра, чоловіка похилого віку, якого теж знайшли мертвим на залізничній колії. За кілька тижнів, коли чоловікові Алли в міліції повертали частину особистих речей загиблих, той поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю. «Убито одним ударом, професійно! - відповів офіцер.» Справу закрили. Алла Горська залишила по собі картини, i головне – пам'ять як про Людину.
Скільки людських життів забрав, скільки зламаних доль залишив по собі Червоний Молох радянського тоталітарного режиму? Які масштаби більшовицьких репресій? На ці питання ми ще не знайшли всіх відповідей. Архіви, хоч і поволі, розсекречуються і, можливо, наступне покоління станете свідками розкриття тих жахливих подій, що породила радянська система.  Пам’ятайте про це, щоб такі жахіття більше ніколи не повторилися. Адже Росія і досі виношує плани – поневолити Україну, підкорити своїм імперським амбіціям. Вже була спроба встановити тоталітарний режим через президента-маріонетку Януковича, але молодь, студенти, свідомі українці вибрали інший шлях. Тоді Росія відібрала Крим і розв’язала війну на Сході України. Боротьба не закінчується.


Джерела: