Я з Небесної Сотні…

«Тепер нас називають Небесною Сотнею. Людям подобаються яскраві назви, і я їм за це не докоряю. Річ, звісно, аж ніяк не в назві, а в усіх тих, хто був тоді поруч зі мною. Річ у бабі Любі, і рудоволосому львів’янинові, і тому хлопцеві, котрий помер у лікарні від поранення в груди, і ще багатьох-багатьох інших. Тих, що назавжди лишилися на майдані.

Мені трохи шкода, що вийшло не так, як я собі уявляв. Але якби в мене був вибір, я не змінив би жодної секунди. За останні дні я прожив ніби не одне, а десять життів, бо зрозумів, що означає любити по-справжньому.

Ох, моя рідна, найбільше, звісно, я завинив перед тобою! Наобіцяв сім мішків горішків, а свого слова, гад, не дотримав… Пробач, що покинув тебе і віддав перевагу іншій. Пробач, що любов розірвала мені серце, і я обрав її, цю вічно юну красуню з таким щемким іменем Україна.

Уся Небесна Сотня обрала Україну.

Ми всі назавжди лишилися на зимовій бруківці, щоб для неї настала нова весна.

А тобі, моя дівчино, я скажу так. Не смій сумувати. Живи, радій, а вже ми з хлопцями за всім з гори наглянемо.»

Таким коротким епілогом  закінчується повість Марка Рудневича «Я з Небесної Сотні», що вийшла друком у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»  2014 року. Книга надрукувана в двомовному варіанті, була написана автором за три тижні і присвячується Україні та всім українцям.

У центрі повісті - історія дев’ятнадцятирічного   юнака  Макса зі Сміли під час вирішальних подій на Майдані у лютому 2014 року. Це розповідь юнака  про своє життя і смерть. Розповідь відверта, детальна, і, на перший погляд, здається, що вона перевантажена подробицями. Але так тільки здається. По мірі розвитку сюжет захоплює, затягує читача і більше не відпускає до самого кінця.

У повісті описуються останні сім днів життя головного героя. Умовно твір можна поділити на дві частини: «до Майдану» та «на Майдані».

19-річний студент Макс зі Сміли легко й відверто оповідає про своє життя «до Майдану» — про навчання, однокурсників, родину, про свою кохану дівчину Іванку, яка вчиться в Києві, а батьки хочуть відіслати її на навчання до Франції... Але стається Майдан, і Макс зі своїм другом-однолітком Дімичем їде до Києва. Вони не могли вчинити по-іншому. Особливо після палкої промови на студентському мітингу дідугана, в старечому тілі якого був незламний бойовий дух. Його слова, які закликали боронити рідну землю, вразили всіх: «Війна йде за Україну, за нашу землю, кров'ю і потом политу, і за вас, синки! Ким ви станете: панами у власній хаті чи наймитами у якогось багатія? Там, у Києві, на Майдані, зараз усе вирішується.».

Перші враження від майдану приголомшили і шокували хлопців. Війна відчувалася відразу. «Відчувалося, що сюди прийшли стояти до смерті, тому просто так з Майдану ніхто не піде. Або їх винесуть, або вони підуть з перемогою.»

 Барикади, намети, тисячі людей, концерт Вакарчука, знайомство з іншими майданівцями, нестримні емоції… так минув перший день. Другий день…Підготовка до наступу, заготівка бруківки, укріплення барикад, чергування на блокпостах, заготівка дров… Страх… Підступний  страх часто сковує юнака, та він знаходить в собі сили його перебороти. Нерішучий і одночасно сміливий, звичайний хлопець, виявляється здатним на вчинок, хоч і не вбачає в цьому нічого героїчного. В героїзмі людей, які зібралися на Майдані теж немає нічого пафосного, він і героїзмом - то не здається. Просто ті, хто там опинився, не могли вчинити по-іншому, а справжній героїзм якраз і виявляється в подоланні страху. «Якщо не ми, то хто? Хто піде за наш народ, коли зараз усі розбіжаться?». Всі на Майдані, усвідомлювали, що тут і зараз вирішується майбутнє України. І , коли ще один наступ було відбито, Макс зрозумів, що озброєних спецпризначенців, які могли розкидати їх за «шість секунд», зупинив саме опір і  воля. Їх зупинило те, що з барикад ніхто не побіг, не завагався, а мужньо боронилися. А потім були ще штурми, БТРи, гранати, снайпери…була кров і смерть. Повсюди відчувався страх, та попри все, ніяких сумнівів не лишалося – всі йшли на барикади. І знову лунали постріли, горіли коктейлі Молотова, вирував рукопашний бій.  І раптом… неначе бджола вп’ялася у шию Макса, потім щось вдарило в плече і він упав обличчям на бруківку, думаючи про майбутнє життя  Іванкою. А потім настала темрява…

Темрява огорнула ще сотню безстрашних героїв, яких ми повинні пам’ятати.

Пам’ятати усіх Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам’ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.

         Читаючи книгу Марка Рудневича «Я Небесної сотні», ви ще раз згадаєте і переживете ті тривожні лютневі дні і, мабуть, будете плакати, і ще довго пам’ятатимете простого хлопця зі щирою душею — Макса зі Сміли...

Цей твір з трагічною розв’язкою на перевірку виявляється справжнім  звеличенням життя. Марко Рудневич вважає, що поки в Україні народжуються такі герої, все у нас буде добре.

Книгу можна взяти почитати у Заводській міській бібліотеці №1, Токарівській сільській бібліотеці, Сенчанській сільській бібліотеці, Лохвицькій районній бібліотеці ім. Г.Сковороди.  В електронному вигляді -  Режим доступу: http://smart.kyivstar.ua/books/26761/read

Переглянути буктрейлер та читацькі рецензії на книгу можна в Інтернеті:

Режим доступу:  https://www.youtube.com/watch?v=6cVwdcMYJF0

Режим доступу: http://zik.ua/zmi/bbc/2014/12/04/141204_book_2014_reader_review_rudnevych_5218

Огляд підготувала провідний бібліотекар Заводської міської бібліотеки №1, Лисенко Ніна

«Герої стали вже давно квітками...»

«Їх — юних сміливців, лиш жменька була —

Із серцем зі сталі і духом з граніту.»

Дяченко М.

«Хто не знає свого минулого , не вартий свого майбутнього». І це дійсно так, бо так само, як дерево тримається на землі своїми коріннями , так людина тримається на землі своїм минулим. Людина, яка не знає минулого – як перекотиполе, куди вітер подме, туди воно й котиться. Але ж людина не перекотиполе, саме тому ми повинні знати свою історію. А історія наша полита кров’ю і сльозами  і днією із найтрагічніших її сторінок є бій під Крутами .

29 січня – День пам’яті героїв Крут – саме там, у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність. Назва невеликої станції, що розташована на Чернігівщині уздовж лінії Бахмач – Київ, ознаменувала відлік нового духовного злету нації . Вже 25 січня 1918 року на засіданні Української Центральної Ради було прийнято IV Універсал, який проголошував незалежність Української Народної Республіки. Проте більшовицька влада не хотіла так просто віддавати свого  «молодшого брата». Після захоплення Харкова та Полтави більшовики спрямували своє  військо під проводом Муравйова на Київ.

Лише 300 українських юнаків – добровольців виступили на захист Української Народної Республіки і прийняли на засніженому чернігівському полі нерівний бій із майже п’ятитисячною армією більшовиків. Основу українських добровольців складали бійці, скликаних за ініціативою молодіжного Братства Українських Самостійників Юнацької школи імені гетьмана Б.Хмельницького та Студентського куреня імені Українських Січових Стрільців, – переважно студенти Київського університету, Київського політехнічного інституту та учнів старших класів київських гімназій.

Ще юнаки, ще майже діти,

А навкруги і смерть, і кров.

«На порох стерти, перебити!» —

Іде на Київ Муравйов.

Полків його не зупинити,

Та рано тішаться кати:

Коли стають до зброї діти,

Народ цей — не перемогти!

                                                Луків М.

Бій розпочався о 12 годині дня, фактично безперервно тривав до пізнього вечора . Юнаки мужньо відбивали атаку ворога , не залишаючи своїх позицій . Протягом п’яти годин українські підрозділи стримували ворожі напади . Проте незабаром , скориставшись кількісною перевагою, наступаючі зламали оборону і почали оточувати українські частини. Розуміючи безвихідність свого становища, бійці Студентського куреня пішли в атаку і були майже всі знищені. 27 студентів і гімназистів були захоплені в полон . Усіх їх було піддано нелюдським катуванням і по-звірячому замордовано.

Безжальні кати навіть заборонили селянам поховати безстрашних захисників. Після підписання Брестського миру, який замінив владу більшовиків на австрійців та німців, 19 березня 1918року в Києві відбувся урочистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих бійців у бою під Крутами.

Але більшовики за роки свого панування намагалися знищити в пам’яті народу згадку про Крути , або виставити її героїчних захисників зрадників Батьківщини. У 30-х роках було навіть знесено кладовище та могили крутян на Аскольдовій горі.

Перші згадки і справжня, реальна оцінка захисників Крут відбулася вже після набуття Україною незалежності в 1992 році. Не можна викреслити з пам’яті людської той великий та безсмертний подвиг юних студентів, що захищали українську державніст , поклавши на її вівтар найцінніше – власне життя.

З нагоди вшанування Дня Пам'яті Героїв Крут, в читальному залі Заводської міської бібліотеки №1організовано виставку-пам'ять для широкого кола користувачів "Понад Крутами вічність у сурми сурмить..." . На виставці зібрано матеріали про трагічні події, які відбулися у січні 1918 року під станцією Крути, про героїчний подвиг юних героїв, яких вела у бій любов до України. Вічна їм слава.

"Понад Крутмаи вічність у сурми сурмить...", виставка-пам'ять