Немає кращої землі ніж та, що зветься рідним краєм

 

Існує стереотип, що великі міста із тисячолітньою історією набагато цікавіші, ніж малі містечка, в яких жити не цікаво і дуже нудно. То чи насправді це так? А можливо просто треба озирнутися,  уважніше придивитися, прислухатися, поспілкуватися із людьми, закоханими у свій край. Адже саме такі маленькі міста, селища, села, хутірці і творять неповторну історію нашої України.

Заводське – місто молоде і нещодавно відзначило свій 90-літній ювілей. То що ж такого цікавого тут можна побачити, чим здивує чи розчарує рідне містечко? На це питання спробували відповісти в Заводській публічній бібліотеці напередодні Дня міста разом із студентами ЛМТК ПДАА групи Т-11б за ОПП «Бродильне виробництво і виноробство», керівник Харченко Н.М. та групи Т-14б за ОПП «Виробництво хліба, кондитерських, макаронних виробів і харчових концентратів», керівник Продченко О.Л., які завітали на День краєзнавства «Немає кращої землі ніж та, що зветься рідним краєм». Прослухавши історичний екскурс про заснування міста Заводське, його неймовірну природу, талановитих людей та особливі цікаві родзинки, ми переконалися,  що наше маленьке містечко має особливий характер, цікаві традиції, легенди й історії. Воно своєрідне і неповторне. І ця неповторність саме в дрібничках, які губляться великих містах.

  Небагато міст України можуть похвалитися, що знають точну дату свого заснування. Та ми знаємо. Традиційно святкуємо День міста в третю неділю вересня, але якщо бути точним, то з’явилося воно 6 вересня 1928 року. Саме так записано про початок будівництва цукрового заводу і й заводського селища навколо нього. І хоч Заводське - місто молоде, та на його території були поселення ще три тисячоліття тому (це засвідчують археологічні знахідки).

Багато століть тому в цих краях будувалися поселення антів-землеробів, прокладали торгові шляхи скіфи, боронили свою землю від половців і печенігів воїни Київської Русі. Понад пів тисячоліття налічує історія козацького поселення Брисі, яке у 1986 році стало одним із районів міста Заводського.

На території Автоколони, одного з районів нашого міста, у серпні 1955 року біло знайдено могильник – поховання племен залізної доби. Це сталося випадково, під час будівельних робіт біля залізничного переїзду працював екскаватор, ківш якого і вивернув із землі незвичні предмети. Будівництво зупинили й визвали експедицію з Інституту археології Академії наук України, яка продовжила розкопки. Учені довели, що поблизу впадіння Артополота в Сулу ще в І тисячолітті нашої ери розміщувалося  поселення. Археологи знайшли прикраси, зброю, келихи, пряслиця, намисто, горщики та інші побутові речі. Місце знахідки має назву Лохвицький могильник ранніх слов’ян-антів черняхівської культури. Він розкопаний не повністю, а отже, і досліджений не до кінця. Можливо околиці міста зберігають ще багато таємниць.

Заводське народилося трагічні часи, коли український народ потерпав від сталінського режиму, а над нашою країною нависла чорна тінь голодомору. Протягом двох років заводчанам довелося жити в гітлерівській окупації в роки Другої світової війни.

Так, історія нашого краю багата і цікава та мало досліджена адже, чим менше місто чи населений пункт, тим менше виходить документів у світ і тим важче знайти про нього інформацію.

Основним джерелом краєзнавчих матеріалів є публікації з газет, журналів та Інтернет-сайтів.  Частково матеріали про наше місто висвітлені в загальній історії Полтавщини та Лохвиччини.  Окремих видань про наше місто лише декілька. Найпершим став нарис «Трудовые пятилетки комбината», присвячений колективу цукрового комбінату. В книзі висвітлено головні етапи становлення і розвитку підприємства за його більш ніж піввікову історію. 

В 2006 році вийшов історично-мистецький альманах  «Місто над Сулою»,  упорядником якого був краєзнавець Микола Сова. В альманасі подається історико-краєзнавча характеристика міста Червонозаводського: заснування, етапи формування та розвитку багатогалузевого господарства. Значна увага приділена висвітленню духовного багатства міста – освіті, науці, культурі, образотворчого, прикладного та сценічного мистецтва. На сторінках книги виступають не тільки досвідчені поети, художники, композитори, музиканти, але й молоді таланти.

Інформаційно-культурне видання «Червонозаводське» гарно проілюстроване і містить розповіді про археологічні пошуки в Червонозаводському, про становлення міста, культурне та духовне життя, дошкільні та навчально-виховні заклади, про сучасні промислові об’єкти. Знайшлася сторіночка і для нашої бібліотеки – відкриття Інтернет-центру.

Найновіша книга – «Моє маленьке місто. Заводське», яку написала з любов’ю до рідного краю наша землячка Анна Коршунова, а проілюструвала талановита сумська художниця Світлана Качуровська.

Багато терпіння і зусиль потребувалося Анні Коршуновій, щоб знайти матеріал для написання книги «Моє маленьке місто Заводське». Та прочитавши книгу, ви переконаєтеся,  що наше маленьке містечко має особливий характер, цікаві традиції, легенди й історії. Воно своєрідне і неповторне. Ця неповторність в дрібничках, які губляться великих містах.   

За свої 93 роки  місто пережило 5 перейменувань. Коли між селами Піски, Брисі й Токарі виріс будівельний майданчик, жителі навколишніх сіл називали його просто «стройка», а згодом він отримав офіційну назву  Піскобуд. Уже через рік будівництво цукрового заводу майже завершили, а  30 вересня відкрили залізничну станцію із назвою Сталінська цукроварня. Згодом у селищі побудували й інші заводи: спиртовий, завод ціаністих сполук, тож офіційну назву змінили і селище стали називати Сталінкою. Тоді з’являлося безліч назв, які намагалися увічнити прізвища партійних керівників. Та в часи хрущовської «відлиги» населені пункти з ім’ям Сталіна змінили свої назви. Є версія, що назва «Червонозаводське» походить від головного корпусу цукрового заводу, який побудований із червоної цегли. Та переказують ще одну цікаву історію. До інструктора Лохвицького райкому партії В.Т. Ольшанського, жителя Сталінки, пізно ввечері зателефонували із Полтавського обкому партії і повідомили про намір змінити назву міста негайно. На запитання про якісь ознаки або визначні місця селища, відповідь напрошувалася одна – заводи. Василь Трифонович згадав назву одного з промислових районів міста Харкова – Червонозаводський. Схожа назва була запропонована й для нашого міста.  Так, без будь-якого опитування й обговорення, 8 грудня 1961 року селище Сталінка перейменовано на селище Червонозаводське. А в 1962 році залізнична станція Сталінська цукроварня змінила назву на станцію Сула.

28 березня 1977 року селище міського типу Червонозаводське стало містом. А в 2016 році назву знову змінили, аби не увінчувати радянську символіку. Пропонували різні назви, в тому числі й «Сула» та найпростішим варіантом виявилася ідея залишити  в минулому слово «червоний» .

Ось так місто отримало назву Заводське. Місто, природа якого чарує і дивує. З двох сторін річкИ Сула і Артополот. При впадінні річки Артополот в Сулу розташований гідрологічний заказник «Артополот», на території якого водяться рідкісні тварини і рослини. І  їх можна побачити в живій природі поряд з містом, мандруючи на велосипеді чи на човні.

Озелененню міста завжди приділялася велика увага. Одразу ж із будівництвом заводів жителі нового селища розпочали впорядковувати територію, на якій належало жити. Біля кожного підприємства саджали плодові дерева. Цікавим був підхід і до озеленення вулиць. Заводське спланували як місто садків і алей, розташування яких мало практичне значення. Так, наприклад, відомо, що насадження берез знижують рівень шумового забруднення. Тож березова алея покликана протидіяти поширенню звукових хвиль і «гасити» шум, який створював цукрокомбінат у робочий сезон.

А ось тополі, висаджені по периметру міста з боку Артополоту, сумлінно працювали багато років: вони «відкачували» зайву вологу, знижуючи й тримаючи рівень грунтових вод. На жаль тополеві насадження швидко старіють і живуть в середньому 50-70 років. Та є в нашому місті є й довгожителі-дуби, яким близько 200 років. Росте у нас і сальвінія плаваюча – водяна папороть, дуже древня рослина. А пухирник звичайний, що живе у верхньому шарі води, «полює» на дрібних комах та тваринок і є найненажерливіший з усіх рослин-хижаків.

Насправді в історії міста дуже багато різних цікавинок і я спробую розповісти про найцікавіше.

Наприклад, заводчани знають рецепт тисячолітньої страви шуликів, яку і досі готують на свято Маковія. На думку вчених цій страві більше двох тисяч років, її придумали скіфи-орачі.

Раніше на цукрокомбінаті не тільки цукор робили, були майстри з різьблення по цукру. До різних свят із суцільних шматків цукру випилювали різноманітні фігурки, наприклад, символ Олімпіади-80 – ведмедика. Фігурки фарбували харчовими барвниками, й виходили дуже гарні сувеніри.

Наше місто  можна презентувати на столицю Фігурного мистецтва. Ми винайшли спосіб продовжити життя дерев, які помирають: із їхніх стовбурів вирізають різні цікаві й символічні фігури або скульптури.

При в'їзді в місто не можливо проминути пам'ятку архітектури – одну із шкіл Лохвицького земства, побудовану ще в 1913 році за проектом Опанаса Сластіона, який дістав назву «український модерн».

Заводське - місто суцільних родзинок! Зменшена копія Ейфелевої вежі зачаровує своїми вечірніми вогнями. А стара водонапірна башта чим не «Пізанська вежа»? Одразу за схожим на фортецю будинком автошколи височіє стара водонапірна башта з червоної цегли. Неозброєним оком помітно, що вона падає.  Хіба що кут нахилу у нашої трішки менший 2,74 градуси, а у її італійської родички – 3,99 градусів.

Часто гості міста дивуються назві мікрорайону «Це-ес». Насправді ЦС означає ціанисті сполуки. У 1937 році там був завод, єдиний в країні. В Європі подібний завод в ті роки, який виготовляв ціанисті сполуки був лише в Німеччині.

Цікаво було б дізнатися чи є зв'язок між двома назвами Брисі. В Заводському – це село, яке стало одним із мікрорайонів міста, а у Франції таку ж назву має містечко.

Легенди теж мають право на життя. Одна з них, що якби не пристрасть до гри в карти поміщика із села Піски (що розташоване в декількох кілометрах від Заводського), можливо і не було б станції в нашому місті. Поміщик дуже любив пограти в карти в гарній компанії, а їздити в Ромни в кареті за 50 км в одну сторону далеко. То пан чи то вмовляннями, чи то хабарами, домігся, щоб залізниця проходила через його село. Тож було це випадково чи такий викрутас долі, але наявність залізничної станції стало головним аргументом у виборі місця для будівництва цукрозаводу, навколо якого і виросло наше славне місто.